8 лютого 1150 року в ході воєнних дій на Волині між Ізяславом Мстиславичем та Юрієм Володимировичем Долгоруким син останнього Андрій під час облоги Луцька несподівано пішов на прорив і показав себе сміливцем, героєм. Всі мужі були в захваті від молодого князя. Це що, Боголюбський, якого ми не знаємо?
Андрій був другим сином Юрія Володимировича Долгорукого. Рік народження у джерелах не вказаний. Сидів на столах вишгородському, пересопницькому, та найбільш відомий як володимиро-суздальський князь. Саме це князівство Андрій розвивав і розбудовував, навіть намагався створити власну митрополію, незалежну від Києва. Особливу увагу князь приділяв будівництву у Володимирі на Клязьмі, це місто він зробив своєю столицею. Одним з найбільш відомих вчинків Боголюбського став розгром Києва 1169 року.
А вбивством власними боярами у ніч на суботу з 28 на 29 червня 1174 року завершилося життя Андрія Юрійовича. Це вбивство – випадок взагалі безпрецедентний, досі не знаний в Русі. Бо послугами найманих вбивць користувалися, конкурентів відправляли в заслання до Візантії, садовили в поруб, осліплювали, вбивали у прямому герці-бою (інколи, щоправда, в спину).
Але вбивство князя було прерогативою іншого князя, а не бояр чи дружинників. Князь був хоч і рівний з посеред інших представників еліти, але все ж таки перший. Те, що змову проти Андрія організувало його оточення, свідчить не на користь Боголюбського. Таке вбивство було порушенням традиційного укладу, та рушити його почав сам Андрій Боголюбський, тому що поставив себе понад усіма іншими. Він зосередив у своїх руках усю. повноту влади, перетворивши князівське оточення – старшу дружину, бояр – на повністю залежних, на рабів. Боголюбський першим в Русі позиціонував себе як самовладець, самодержець.
Спробуємо розібратися, що представляв із себе Андрій Боголюбський, і ким він був – давньоруським князем чи першим великоросом?
Літопис вперше згадує Андрія у 1147 році. Він тоді брав активну участь у протистоянні Ізяслава Мстиславича та Юрія Долгорукого, звісно ж на стороні батька. Декілька епізодів показують князя наче з непоганої сторони.
У вересні 1149 році Юрій Долгорукий відібрав Київ у Ізяслава, останній змушений був повернутися у Володимир-Волинський. Обидва суперника не змирилися із ситуацією, що склалася – Ізяслав хотів повернути великокняжий престол, а Юрій – дотиснути конкурента і відібрати в нього Володимир. На Волині розпочалися бойові дії.
На початку лютого 1150 року старші Юрієві сини Ростислав та Андрій підійшли до Луцька на з’єднання з батьком. Перебуваючи поблизу міста, Андрій, несподівано для своїх же – нікого не поставивши до відома, не розгорнувши стяга, «в'їхав раніш од усіх у ряди противників. І зламав Андрій списа свого в супротивникові своєму, коли ото бігли піші вої до города по греблі. Він сам кинувся вслід за ними». Цього імпульсивного вчинку не очікували і воїни князя: «Тільки двоє з менших отроків його, побачивши свого князя, що він у велику біду попав,— бо його обступили противники,— помчали вслід за ним. При цьому коня під ним ударили двома списами, а третім — у передню луку сідла, а з городських стін, як дощ, каміння метали на нього. А один із німців, побачивши його, хотів пронизати рогатиною, та Бог оберіг його». Андрій вийшов із сутички неушкодженим, а «мужі отчі похвалу йому воздали велику, бо він мужньо діяв, ліпше од усіх, що там були».
Ситуація повторилася весною 1151 року, коли Юрій намагався повернути Київ. Андрій знову кинувся в бій, не попередивши своїх. Зухвалість вже не дуже й молодого на той момент відчайдуха усе іще штовхала його на подвиги та нерозважливі дії.
І тут виникає питання, чому літописець так докладно висвітлює епізоди протистояння, акцентуючи увагу на діях Андрія Юрійовича, та наголошує на винятковій його ролі? Ну який же це подвиг, коли «герой» несеться вперед, не думаючи куди, не ставлячи до відома інших, не підіймаючи прапора, а соратники – чи за кого він там їх тримав – застигають в непорозумінні? Їм залишається лише спостерігати, чим цей його вибрик закінчиться. А потім дякувати Богу, що все обійшлося. І чомусь вихваляти князя одночасно і за сміливість, і за християнське доброчестя. Чи автор літописних статей уже тоді готував особу Андрія до канонізації?
Канонізований Андрій був доволі пізно – на початку ХVІІІ століття в лику благовірного (як такого, що прославлений за праведне життя, захист віри та церкви). Але ж літописець, як і автор «Повісті про убієння Андрія Боголюбського», іще у ХІІ столітті відзначали особливу святість Андрія і характеризували його як людину, що в усьому керувалася Божими заповідями. Мініатюри Радзивілівського літопису також зображують Боголюбського із німбом святого. Чому так?
На думку М. Д. Присьолкова, існував літопис Андрія Боголюбського. Можливо це пояснює такий винятково праведний образ Андрія, адже свого князя потрібно було зобразити якнайкраще. Та чомусь здається, що однієї лише наявності власного літопису недостатньо, щоб стати святим ледь не за життя.
До того ж, попри всі намагання сучасників обілити Андрія Боголюбського, життя його не було праведним.
Про похід коаліції руських князів на Київ у березні 1169 року написано багато. Столиця тоді зазнала жахливих руйнувань. Очолив похід син Боголюбського Мстислав, зображений у літопису героєм. Взагалі то, похід на київського князя Мстислава Ізяславича на початку весни 1169 року організували південні князі, які самі бажали захопити великокняжий престол. Але сил у них не вистачало, тому вони звернулися до володимиро-суздальського князя. Боголюбському Київ не був потрібен – лише утвердження свого старшинства в державі. Але він радо пристав на пропозицію і використав її собі на користь. Руками сина захопив і жорстоко поруйнував і пограбував Київ, а також посадив у ньому свого слухняного ставленика – брата Гліба.
Не з кращого боку характеризують Боголюбського і його стосунки з братами. Ставши після смерті батька великим князем, Андрій у Київ не поїхав, залишився у своєму улюбленому Володимирі на Клязьмі, а мачуху та молодших братів відправив у заслання до Візантії. Без будь-яких моральних пересторог виключив родичів із політичного життя Русі, щоб не заважали.
Так само категорично повівся й зі старшими боярами, батьковою князівською дружиною та зруйнував у Володимиро-Суздальській землі вічовий лад. Андрію Боголюбському не були потрібні ні родичі, ні порадники, опирався він не на вільних і рівних йому «передніх мужів», а на повністю залежних від нього «милостьників», слуг, двірню – прообраз майбутнього дворянства, так само залежного від примх монарха, як і усі інші стани Російської імперії.
Андрій чітко розумів, чого він хоче, і знав, як того досягти, він міг змусити інших поступати так, як потрібно йому. Бути самовладцем – ось його ідеал політика. І хоча Боголюбського підло вбили, ті, що прийшли після нього, чудово утвердилися в ролі самодержців. Адже, за В. Ключевським, «самодержавство – це найбільше благодіяння долі для Росії».
Воїном Андрій Юрійович був нікудишнім, тут навіть літописець не міг нічого вдіяти: «Він бо не був славен на ратне діло, а шукав похвали від одного Бога».
Але був непоганим організатором. Мстислав Ізяславич легко відібрав Пересопницю у Гліба Юрійовича, та коли за декілька місяців князем там став Андрій, Мстислав уже нічого не міг вдіяти.
Мав добрі стосунки з половцями і без проблем залагоджував справи з ними. Як наприклад, восени 1149 року під час війни Юрія з Ізяславом. Події під Луцьком в якийсь момент набули критичного забарвлення: половці «пополошилися» і почали втікати. Андрій тоді заспокоїв кочовиків і втримав ситуацію під контролем. Або коли у серпні 1150 року союзні Долгорукому половці не повернулися в Степ, а пішли до Переяслава і «пакостили людям, які збіглися в город [і] не одважувалися навіть скот випустити з города». Тоді ні Ростислав Юрійович, переяславський князь, ні посланий йому на допомогу Святослав Всеволодович не змогли впоратися із такими обтяжливими союзниками, Андрій легко «вчинив мир із половцями».
Боголюбський він не тому, що якось винятково особливо любив Бога, а тому, що жив у своїй резиденції Боголюбово. Тобто, спочатку князь збудував дачу під Володимиром і дав їй назву, а потім його по цій власності починають іменувати Боголюбський – той, що володіє Боголюбовим. Виходить, що він сам дав собі ім’я.
Писати про Боголюбського не було ніякого бажання. Він не князював у Переяславі і жодного особливого стосунку до нашого міста не мав, так, декілька разів заїжджав – брата Ростислава підстрахувати, відігнати половців, відсвяткувати День Воздвиження Чесного Хреста Господнього. Але історія держави Русь середини ХІІ століття пов’язана з цим одіозним князем, і навіть розглядаючи давньоруське минуле Переяслава, хочеш чи не хочеш, але наштовхуєшся на постать Андрія Юрійовича.
Андрій Володимирович взагалі то онук Володимира Мономаха, це всього лиш третє покоління. Його батько Юрій народився в Переяславі. Андрій – руський князь, і незалежно від того подобається він нам чи не подобається, ми не можемо викинути його з нашого минулого.
А те, що він став «першим великоросом» і заклав основи того політичного устрою, на який росіяни моляться і сьогодні (за що і став святим), то це вже зовсім інша історія.