6 травня 1921 року народилася майстриня глиняної іграшки Олександра Селюченко.
«Чим судити людину, загляньте душу її, який вона путь пройшла.
Якщо людина розумна і чесна, а позаді праця і діяння, ви
скажете: да, ти великий…»
Із записника О. Селюченко
Народилася майстриня 6 травня 1921 року в родині гончарів Федора та Явдохи Селюченків. у сім’ї завжди багато працювали. Батько організовував усю роботу (готував глиняну масу, ангоби, поливи, випалював вироби), мати ліпила, брат виготовляв посуд. Коли маленька Олександра підросла, її теж залучили до гончарної роботи. І вже в шість років дівчинка вправно ліпила свої перші рибки, пташки. Ліплення для неї було цікавою грою, яку вела мати, перша вчителька гончарного ремесла.
«Посадили і мене малою до лави ліпити. Брат гончарує, мати ліпить, а я вчуся. Батько доводить до кінця все обпалом. Перш за все, я ліпила рибки і качечки. Так, моя матінка не знала, що вона привила любов до глини, що немов чари, за які все життя віддам і ладу не матиму – стану одинокою». Так писала Олександра Селюченко у своєму щоденнику.
Не дивлячись на всі труднощі й негаразди, які довелося пережити родині (роки голоду, смерть старшого брата), Олександра росла допитливою дівчинкою, любила народні пісні та свята. Значними подіями в її житті були щорічні ярмарки в Опішному, де було так багато цікавого. Вона любила сидіти біля вікна й спостерігати, як люди в колоритному українському вбранні зі своїм крамом їдуть на базар. Більшість побаченого й почутого увійде в її творчість, набуде форми в гончарних виробах.
По закінченню семирічки, 1937 року, Олександра навчалася у дворічній Опішненській школі майстрів художньої кераміки, там за направленням поїхала на роботу до Запоріжжя.
Повернулася до Опішні під час німецької окупації, та ненадовго, адже 1943 року потрапляє в списки тих, кого відправляли на відбудову Донбасу. Там виконувала брудну і тяжку роботу. Умови праці були жахливі, жила впроголодь. Все це й підірвало її здоров’я. І за клопотанням батьків, 1946 року Олександра Федорівна повернулася додому в рідне містечко й відразу пішла працювати на завод «Художній керамік». Спочатку різноробочою, а потім її перевели на посаду ліпниці, виконувати норму й копіювати свистуни.
Ще багато років вона виборювала право на власну творчість, ставши відомою далеко за межами України майстринею кераміки, учасницею близько 100 виставок, у тому числі європейських та міжнародних.
В 1970 році О. Селюченко прийняли в Спілку художників, а через рік їй було присвоєно звання Заслужений майстер народної творчості.
Перша персональна виставка майстрині була відкрита у 1985 році в Полтавському краєзнавчому музеї.
В особистому житті Олександра Федорівна Селюченко була одинокою, самотньою жінкою. Та навіть на схилі літ знесилена хворобами, побутовими негараздами, вона не перестаєла творити. Натхнення черпала згадуючи дитинство, матусю, рідне Опішне. У своїй творчості використовувала звичайні народні сюжети. А для складніших багатофігурних композицій ідеї з’являлися із творів улюблених письменників-класиків, передусім Івана Котляревського та Миколи Гоголя, які писали про Полтавщину.
Так побачили світ образи персонажів п’єси «Наталка-Полтавка», композиції «Сорочинського ярмарку» та «Ночі перед Різдвом».
Спадщина майстрині – це понад 1000 виробів кераміки, а також 300 аркушів замальовок орнаменту.
Твори зберігаються у Меморіальному музеї-садибі Олександри Селюченко, Музеї українського народного декоративного мистецтва, приватних колекціях.
В «Музеї декоративно-ужиткового мистецтва Київщини» НІЕЗ «Переяслав» експонуються 17 робіт О. Селюченко. Це анімалістичні фігурки баранці, пташки, козлики та ін. «Лисиця з куркою», «Вовк з півнем», «Курка і півник», Бариня з корзиною», «Бариня з куркою», «Лисичка».
23 червня 1987 року Олександра Федорівна Селюченко відійшла в інші світи, залишивши свій творчий доробок нащадкам, який став одним із найкращих надбань української культури ХХ століття.
Завідувач НДС «Музей декоративно-ужиткового мистецтва Київщини» О. Степанова
