10 ТРАВНЯ НАРОДИВСЯ ОЛЕКСІЙ ІРАКЛІЙОВИЧ ЛЬОВШИН (10.05.1797–16(28).09.1879) – КУЛЬТУРНИЙ, СУСПІЛЬНИЙ І ДЕРЖАВНИЙ ДІЯЧ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ, ІСТОРИК, ПИСЬМЕННИК, ЕТНОРГРАФ, ДОСЛІДНИК ПАМʹЯТОК ПЕРЕЯСЛАВА

Історичний календар. Особистості Перегляди: 1677

Народився 10 травня 1797 р. (дата з 1798 чи 1799 рр. нині уточнена згідно даних тульських родовідників) у с. Пожиліно Єфремівського повіту Тульської губ., у родовому помісті Лєвшиних, у дворянській родині, яка вела своє походження з ХІV ст. від німецького аристократичного роду графів фон Левенштейнів. Дитинство провів у Воронежі, тут закінчив гімназію (1813). Освіту завершив у Харківському університеті, де отримав ступінь магістра по відділу гуманітарних наук (1813-1818).

Він рано захопився філософією, давньою історією, етнографією та класичною літературою. Задовольняючи цей інтерес, у 1815 р., ще в студентські роки, Олексій Льовшин відвідав Переяслав. Інформацію про Переяслав та його історичні пам’ятки виклав у своїй першій книзі «Письма из Малороссии», яку молодий автор самостійно підготував і спочатку видав у періодичному виданні «Украинский вестник» а потім – окремою книгою у типографії Харківського університету (1816).

Влітку 1815 р., у віці 18-ти років, Олексій Льовшин провів у Переяславі декілька днів. Метою подорожі було ознайомлення зі старожитностями давнього міста. Йому допомагав у цьому 52-річний місцевий поштмейстер, колезький асесор, драматург, перекладач з французької та німецької, а головне з краєзнавець-дослідник місцевих старожитностей Яків Іванович Благодаров (1764-1833). Молодого колегу цікавили у першу чергу історичні місця та пам’ятки архітектури, які він збирався знайти, лише керуючись літописними записами. Із захопленням О.І. Льовшин відгукується про давню історію міста: «Сколько памятников глубокой древности! Сколько пищи для ума и сердца! Сколько предметов для внимания любопытного путешественника!». Він зауважує, що Переяслав наповнений та оточений пам’ятками глибокої давнини, маючи на увазі кургани й урочища «которых здесь бесчисленное множество». Він констатував незадовільну збереженість давніх земляних укріплень Переяславської фортеці: «Древнюю и очень красивую крепость, которой был обнесен Переяслав, видно и теперь. Я был в ней и с досадой увидел, что памятник этот, самим временем из почтения сохраненный, разрывают теперь для выварки селитры», – читаємо у його записах. Дослідник спробував шукати залишки князівського палацу, але, як сам зізнається: «…тщетно искал я следов оного! Они уже давно изгладились». Про саме місто О.І. Льовшин коротко зазначив: «Город изрядной и довольно многолюдный. Кроме малороссиян, в нем живут жиды». Олексій Льовшин разом з Яковом Благодаровим відвідав Успенську дерев’яну церкву, яка тоді була в аварійному стані, Вознесенський храм однойменного монастиря, бібліотеку семінарії, капличку на березі р. Альти (с. Борисівка), де молодий дослідник намагався знайти руїни літописної кам’яної церкви та палацу, збудованих князем Володимиром Мономахом на місці трагічної загибелі князя Бориса Володимировича, також замалював пам’ятного кам’яного хреста 1664 р.

Знаючи, що в Переяславі народився і деякий час проживав майбутній поет, письменник та драматург М.М. Херасков, О.І. Льовшин нарікає на переяславців, котрі на той час вже не пам’ятали й імені поета. Проте, тут же справедливо зауважує, що покинувши місто, М.М. Херасков постарався забути про Переяслав та жодного разу не згадав його у своїх творах. У Вознесенському соборі його зацікавили дві речі церковного вжитку – Пересопницьке Євангеліє з дарчим написом гетьмана Івана Мазепи та старовинну плащаницю ХVІ ст., подаровану одним із молдовських господарів.

По дорозі у Переяслав із Лубен О. Льовшин відвідує тоді вже закинутий і напівзруйнований палац графа Румянцева Задунайського у с. Ташань – це чи не єдиний опис маєтку, який до наших днів не зберігся.

Перша книга О.І. Льовшина «Письма из Малороссии», за відгуками істориків та літературознавців, «являла для свого часу значний літературний інтерес». Написана у формі 50 листів (листи 17-23 присвячені Переяславу), вона описує міста і села, в яких побував автор, насичена матеріалами про історію, побут та культуру українців, особистими його роздумами і спостереженнями. Відзначаючи духовність українських селян, він наголошує на їхній набожності, гордості, почутті власної гідності, яка основана на славній історії козацтва, їх войовничості, зауважує на любові українців до Батьківщини, помічає чистоту звичаїв та сімейного укладу. Молодий автор висловив сподівання, що невдовзі українці розвинуть рідну мову, яку він вважав дуже красивою і багатою, й «тоді малоросіяни у славі вчених творів своїх будуть змагатися з найосвіченішими народами Європи».

У 1818 р. О.І. Льовшин поступив на службу до Колегії іноземних справ (1818-1820). Тут він напевно познайомився з О.С. Пушкіним, який тоді теж почав працювати там. У 1820 р. Олексій Льовшин був призначений в Оренбурзьку прикордонну комісію й зайнявся розбиранням архівів казахських справ. Зацікавився історією, звичаями та побутом киргиз-кайсаків (казахів) та уральських козаків, безпосередньо їздив в улуси, вів переговори, знайомився з життям та побутом казахів. У тому ж році ним була написана стаття «Свидание с ханом меньшой Киргиз-Кайсакской орды», опублікована у журналі «Вестник Европы» (1820). Результатом архівних та польових досліджень стали праці «Историческое и статистическое обозрение уральских казаков» (1823), «О просвещении киргиз-кайсаков» (1825), де вперше на російській мові були опубліковані пісні казахського народу, та трьохтомна праця «Описание киргиз-казачьих или киргиз-кайсацких орд и степей» (1832). Остання наукова праця була гідно оцінена сучасниками й високо цінується вченими різних поколінь як видатний вклад в світове сходознавство. Отримав від сучасників звання «Геродота казахського народу». Працю Олексія Льовшина «Описание киргиз-казачьих орд...» вивчав О.С. Пушкін, використавши її для написання своїх творів «Капітанська дочка» та «Історія Пугачова». Стаття дослідника «Этнографические известия о киргиз-кайсацких или киргиз-казачьих ордах» була написана й опублікована з ініціативи О.С. Пушкіна (1831), який жваво цікавився історико-етнографічними заняттями О. Льовшина.

У 1823 р. був запрошений на посаду секретаря Новоросійського генерал-губернатора (1823-1826). В Одесі О.І. Льовшин та О.С. Пушкін служили разом у канцелярії губернатора М.С. Воронцова (1823-1824).

У 1826 р. О. Льовшин був відряджений за кордон (Франція, Італія, Австрія) з офіційним завданням вивчення організації карантинної (митної) служби у Європейських країнах (1826-1828). Знайомиться з європейською науковою спільнотою. У французьких наукових журналах були опубліковані статті вченого з історії та етнографії Середньої Азії. Визнанням наукових заслуг О. Льовшина стало обрання його членом Паризького географічного товариства (1827) та Паризького азійського товариства (1828). О. Льовшин з ентузіазмом знайомиться з культурними, історичними та археологічними пам’ятками (згодом ним буде написана книга «Прогулки русского в Помпеи» (1843), яка була першою спробою систематичного огляду археології Помпеїв російською мовою). Після повернення з-за кордону О.І. Льовшин надав уряду проект реорганізації російських митних установ й сам займався цим до 1831 р.

У 1831 р. О.І. Льовшин стає Одеським градоначальником (1831-1837) – наймолодшим в історії міста. За час його перебування в Одесі ним були засновані газета «Одесский Вестник» та перша у Російській імперії публічна бібліотека, започатковано ряд училищ, а також створено «Черноморское общество пароходов», яке здійснювало сполучення між Одесою, Кримом, Кавказом, дунайскими портами та Стамбулом.

У 1838 р. О. Льовшин був призначений Іркутським цивільним губернатором, але через стан здоров’я так і не зміг відправитися до Іркутська. Наступні кілька років перебував у своєму маєтку в Пожилино, де працював над книжкою про Помпеї. У 1844 р. був призначений керуючим Департаментом сільського господарства при Міністерстві державних маєтностей та одночасно – головою Вченого комітету Міністерства державних маєтностей, де пропрацював впродовж 11 років (1844-1856). Після цього був призначений товаришем (заступником) Міністра внутрішніх справ (1956-1959). На цій посаді О.І. Льовшин відіграв важливу роль у справі підготовки відміни кріпосного права 1861 р.: саме від нього відходила ініціатива у питанні звільнення селян, він склав історичний огляд кріпосного права в Росії, подавав доповіді царю Олександру ІІ, безпосередньо брав участь у складанні проекту реформи, у розробці її основних принципів. У 1959 р. був звільнений з державної служби за власним проханням. Мав звання сенатора. У 1868 р., вже в поважному віці, зайняв пост члена Державної ради.

Був почесним членом більш ніж 10 наукових товариств в Росії та за кордоном, зокрема: Географічного та Азійського у Парижі (1827-1828), Одеського товариства любителів історії та старожитностей (1839), був одним із засновників Російського географічного товариства (1845), обраний почесним членом Російської Академії наук (1856) й т.п.

О.І. Льовшин був надзвичайно різносторонньою і талановитою людиною з ґрунтовною європейською освітою та прогресивними поглядами, що відмічали як його сучасники, так і дослідники його життя. Але найбільший внесок він залишив у науці. Крім уже згаданих наукових робіт з історії та етнографії казахського народу, фундаментального дослідження про знамениті руїни древнього міста Помпеї, ним було опубліковано різноманітні наукові статті з історії, етнографії, мистецтва, економіки, статистики, а також мемуари, зокрема «Вікопомні хвилини в моєму житті», написані у 1860-1868 рр., але опубліковані вже після його смерті (1885).

Олексій Іраклійович Льовшин помер 16 (26) вересня 1879 р. у маєтку дочки в с. Хомутовка Курської губернії, похований у фамільному склепі Льовшиних у с. Пожиліно Тульської губернії.

Праці дослідника:

  1. Левшин А. Письма из Малороссии. – Харьков: в Университетской Типографии, 1816. – 206 с.
  2. Левшин А. Греки и Римляне на поприще наук и искусств // Украинский вестник. – 1817. – № 8.
  3. Левшин А. Свидание с ханом меньшой Киргиз-Кайсакской орды // Вестник Европы. – Ч. 114. – №22. – 1820.
  4. Левшин А. Историческое и статистическое обозрение уральских казаков. – Санкт-Петербург, 1823.
  5. Левшин А. Об имени Киргиз-Кайсацкого народа и отличии его от подлинных, или диких Киргизов // Московский вестник. – 1827. – Ч. 4. – № 16.
  6. Левшин А. Этнографические известия о Киргиз-Кайсацких, или Киргиз-Казацких ордах // Литературная газета. – 1831. - Т. 3. – № 2, 3.
  7. Левшин А. Описание киргиз-казачьих или киргиз-кайсацких орд и степей. – Петербург, 1832. (у франц. пер. – Париж, 1840).
  8. Левшин А. Прогулки русского в Помпеи. – Петербург, 1843.
  9. Левшин А. Мемуары: Достопамятные минуты в моей жизни. // Русский Архив. – 1885. – Т. VIII.

Література:

  • Лёвшин Алексей Ираклиевич // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона. – СПб., 1896. – Т. ХVІІ: Култагой – Лед. – С. 445.
  • Лёвшин, Алексей Ираклиевич // Русский библиографический словарь: в 25 т. / А.А. Половцова. – 1896-1918. – СПб., 1914. – Т. 10. – С. 159-160.
  • Шейман Л.А. Лёвшин, Алексей Ираклиевич // Краткая литературная энциклопедия в 9-ти томах. – Т.4. – М.: «Советская энциклопедия», 1967. – Стлб. 89.
  • Зленко Г.Д. Льовшин Олексій Іраклійович // Українська літературна енциклопедія. Київ: Українська енциклопедія ім. М.П. Бажана, 1995. – Т. 3. – С. 248–249.
  • Голобуцький П.В Левшин, Олексій Іраклієвич // Енциклопедія історії України у 10 т. – К.: Наукова думка, 2009. – Т. 6: Ла-Мі. – С. 784.
  • Льовшин Олексій Іраклійович // Вікіпедія. [Електронний ресурс]. / Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/.
  • Лёвшин Алексей Ираклиевич // Они оставили след в истории Одессы. Одесский биографический справочник. [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://odessa-memory.info/index.php?id=471.
  • Лёвшин Алексей Ираклиевич. Самый молодой градоначальник Одессы – 1831-1837 гг. [Електронний ресурс] / Режим доступу: //http://odesskiy.com/l/levshin-aleksej-iraklievich.html.
  • Лёвшин Алексей Ираклиевич // Тульский край. Тульская областная научная библиотека. [Електронний ресурс] / Режим доступу: https://tounb.ru/tulskij-kraj/istoriya-kraya/biograficheskie-ocherki/istoricheskie-lichnosti/68-tulskij-kraj/istoriya-kray.
  • Бузян Г., Юрченко О. Переяслав у світлі інтересів мандрівників та вчених ХІХ ст. // Переяславіка: Наукові записки Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав»: / Всеукраїнській науковій конференції «Переяславська земля та її місце в розвитку української нації, державності й культури» (Пам’яті Олександровича Васильовича Юрченко (1979-2019)). – Переяслав-Хмельницький, 2019. – Випуск 15 (17). – 428 с. – С. 18-39.

View the embedded image gallery online at:
https://niez.com.ua.ksereda.com.ua/museums/entsyklopediia-zapovidnyka/istorychnyi-kalendar/%D0%BE%D1%81%D0%BE%D0%B1%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%96/2097-10-%D1%82%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%BD%D1%8F-%D0%BD%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%B2%D1%81%D1%8F-%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D1%96%D0%B9-%D1%96%D1%80%D0%B0%D0%BA%D0%BB%D1%96%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87-%D0%BB%D1%8C%D0%BE%D0%B2%D1%88%D0%B8%D0%BD-10-05-1797%E2%80%9316-28-09-1879-%E2%80%93-%D0%BA%D1%83%D0%BB%D1%8C%D1%82%D1%83%D1%80%D0%BD%D0%B8%D0%B9,-%D1%81%D1%83%D1%81%D0%BF%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D0%B9-%D1%96-%D0%B4%D0%B5%D1%80%D0%B6%D0%B0%D0%B2%D0%BD%D0%B8%D0%B9-%D0%B4%D1%96%D1%8F%D1%87-%D1%80%D0%BE%D1%81%D1%96%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D1%97-%D1%96%D0%BC%D0%BF%D0%B5%D1%80%D1%96%D1%97,-%D1%96%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%B8%D0%BA,-%D0%BF%D0%B8%D1%81%D1%8C%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D0%B8%D0%BA,-%D0%B5%D1%82%D0%BD%D0%BE%D1%80%D0%B3%D1%80%D0%B0%D1%84,-%D0%B4%D0%BE%D1%81%D0%BB%D1%96%D0%B4%D0%BD%D0%B8%D0%BA-%D0%BF%D0%B0%D0%BC%CA%B9%D1%8F%D1%82%D0%BE%D0%BA-%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%B5%D1%8F%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%B2%D0%B0.html#sigProIdf914cc7732