В експозиції Музею кобзарства Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав» серед різномаїття раритетів музичних інструментів української традиційної культури особливе місце займають два інструменти. Це бандура майстра Івана Тихоновича Богуша, яка йому і належала та бандура майстра з Баришівки – Олексія Михайловича Гапона на якій все своє свідоме життя грав переяславський вчитель Микола Власович Погасій.
Хто були ці неординарні особистості які повязали своє життя з бандурою і вже цим підкреслювали свою приналежність українській історії, її вікопомним тралиціям?
Дуже мало залишилося інформації про І. Т. Богуша. З діда прадіда в його роду були майстровиті теслі, чоловіки на всі руки умільці та ще й музично обдаровані. Відомо, що він у середині 30-х рр. ХХ ст. працював теслею у столярних майстернях військової частини, що дислокувалась у місті. Було в нього захоплення гармошкою, а згодом популярним тоді інструментом бандурою. Він приймав участь в аматорському колективі місцевого осередку культури, де вже грали на бандурі М. П. Палагута, М. В. Погасій. Він маючи вроджений хист по роботі з деревом дуже скоро виготовив і собі власний інструмент, подібний до майстрування бандури П. Коцара, але вже з більшою кількістю кілочків. Будучи гарним талановитим теслею Іван Тихонович виготовляв добрі на звук бандури.
Дуже символічний прихід до бандурництва був у Погасія Миколи Власовича. Глибокий інтерес до інструменту бандури заронила його зустріч з Євгеном Адамцевичем у 1935році. Коли бандурист мандрував Україною, він прийшов у село Хоцьки і три дні виступав у сільському клубі. І всі три дні зал був переповнений. Пісні незрячого бандуриста дуже схвилювали юного Миколу Власовича, аж настільки, що він поривався піти в мандри з Адамцевичем. Але не сталося так. Тоді після концерту Микола Погасій вирушив пішки до містечка Баришівка, щоб купити там бандуру у майстра Гапона О.М.
В родині Погасія М. В., як згадували його сини, їх батько завжди в родинному колі брав в руки бандуру і співав пісні на слова Т. Шевченка. Довгий час він був активним учасником хору вчителів міста, а також ансамблю бандуристів в будинку культури. З цим колективом вони приймали участь в різноманітних Олімпіадах народної творчості. Також їздили в рамках фестивалю народної творчості міст побратимів у Московську область у 50-х роках ХХст. Все життя він працював вчителем у школах міста, а після війни його призначили директором ЗОШ №2. Син – Борис Погасій розказав про ті події наступне. Це були тяжкі голодні роки, а в підвалі школи знаходилися тюки вівса – корм коням, який залишили німецькі окупанти. Працівники школи голодували, тому Микола Власович вирішив роздати той овес усім нужденним. Його заарештували і протримали в місцевій тюрмі дві неділі. Потім відпустили, але директором школи він більше не працював.
Бандура була з ним до його смерті. А потім, коли був створений музей кобзартва, музейні працівники звернулися до родини з проханням продати бандуру в музей. І сьогодні вона, як і бандура І. Т. Богуша займає належне місце в єдиному в світі – музеї кобзарства, музеї де зберігається память віків української традиційної культури.
(Фотосвітлини надані дітьми родини І. Богуша та М. Погасія)
Молодший науковий співробітник НДС «Музей кобзарства» Н. В. Костюк
