В сьогоднішній трагічний час для України, як ніколи, нам стають зрозумілими долі тисяч українців, за всі минулі віки. Тих патріотів, які не корилися тоталітарній агресивній системі казарменого комунізму більшовиків. Тих, хто ідентифікували себе лише українцями, господарями своєї землі, просвітниками українського слова, культури і, цим наражалися на переслідування, арешти, табори і знищення від представників сталінського режиму, виразників комуністичної ідеології.
Одним із цієї когорти був Грицько Северенюк (сценічний псевдонім), більше знаний в національних зібраннях як Йосип Сніжний. Народився він у 1890 р. м. Вільшани, Полтавщина (сьогодні це Черкащина). З юних років долучився до когорти українських бандуристів, бо коли навчався в Київському університеті, то познайомився з організатором гуртка бандуристів у Києві в 1906-1909 рр М. Домонтовичем.
Після 1905 р. почало активно відроджуватися українське культурне життя. Створювалися невеличкі гуртки бандуристів, де збиралися національно свідомі українці. Інтерес до кобзарства з кожним днем зростав, а українська інтелігенція бачила в бандурі спосіб прищеплювання національної свідомості та гідності населення.
1907 р. відкрилися курси гри на бандурі при музичній школі М. Лисенка.
1909 р у Львові виходить друком підручник гри на бандурі, складений Г. М. Хоткевичем. А в 1910 р. – перша його збірка нот для гри на бандурі. Інтерес до бандури широко зростав і незабаром з’явилися ансамблі бандуристів не лише в Україні, але й в Ростові, на Кубані і, навіть, в Москві.
В романтично-національному сприйнятті свого місця в суспільстві жив і Йосип Сніжний. Згодом він став учасником кобзарського хору під керівництвом В. Ємця (1918), а потім був одним із артистів Київської капели з 1925 р. Відтоді вибрав собі сценічне ім'я Грицько Северинюк.
З 1917 р. він брав активну участь в організації кооперативного руху і став членом Української Центральної Ради. Але з часом майже всі, хто займався коопераційними організаціями, піддавалися гонінню та ув'язненням. Не оминула ця доля і Йосипа Сніжного. Він був заарештований та засуджений радянським режимом і, як і тисячі українців, відбував покарання на будівництві Біломорканалу.
Навіть після звільнення, коли повернувся в Україну, продовжував зазнавати переслідувань. Тому вирішив емігрувати до Зеленого Клину, звідки взимку 1935 р. нелегально добрався до Монголії, а звідти втік до Маньчжурії.
Певний час, доки знаходився там, був активним учасником Української національної колонії в Харбіні, навіть сам організував ансамбль бандуристів при місцевому Українському Національному Домі, виступав на харбінському радіо, де від 6 березня 1935 йшли українські передачі. Пізніше переїхав до Шанхая, де також створив невеликий ансамбль бандуристів. В Китаї сам майстрував бандури з місцевих порід дерев. 8 травня 1938 він був обраний секретарем Управи Шанхайської Української Громади і ввійшов до складу Української Національної Колонії в Шанхаї (1941—1948).
Після Другої світової війни Сніжний працював столяром у американській майстерні, в Шанхаї. Та з приходом радянських військ, він добре обізнаний з радянськими законами і «справедливістю», залишає Шанхай і переселяється до Парагваю, взявши з собою 5 бандур, котрі виготовив у Шанхаї. Скоро в Парагваї створює ансамбль бандуристів.
В 1954–1955 рр. Йосип Сніжний вирішив переїхати до Аргентини. В передмісті Буенос-Айресу (район Гудсоні) він створив школу гри на бандурі та квартет бандуристів. В цьому квартеті брали участь відомий майстер бандур Юхим Приймак, Антін Чорний (кубанський козак, учень Василя Ємця, учасник колишньої дореволюційної Кубанської капели бандуристів), Григорій Сенешин (учень Йосипа Сніжного) і сам Йосип Сніжний.
Пізніше він переїздить у м. Саранді, де продовжує майструвати бандуру і створювати навколо себе коло любителів української музики, та завжди на усіх зібраннях українських емігрантів він виконував твори під супровід бандури. В своєму репертуарі він мав кілька українських дум.
За своє насичене і складне життя він був членом Української Центральної Ради, представляв українську діаспору в Маньчжурії, Китаю, Парагваю та Аргентині. І завжди з ним по життю йшла бандура. Він сам став майстром бандури тобто, вмів її виробляти з місцевих порід дерев, грав на ній і створював ансамблі.
Був дуже популярним серед своїх співвітчизників саме як бандурист і майстер з виготовлення цього інструменту.
Прекрасні молоді роки виявилися дуже драматичними в його житті. Це заслання на спорудженні Біломорканалу, поневіряння в холоді, в голоді, що негативно відбилося на його здоров’ї. Йосип Сніжний прожив недовге життя, але сповнене внутрішньої цілісності та відданості українській ідеї і збереженні своєї культури.
Помер Йосип Сніжний (Грицько Северенюк) 1960 р. у віці 70-ти років. Похований на кладовищі м. Авельянеда в передмісті Буенос-Айреса.
Молодший науковий співробітник НДС «Музей кобзарства» Костюк Наталія
Підготовлено за матеріалами: Мішалов, В. Бандурист Йосип Сніжний ж. Бандура, 1988 №25-26. (С.1-4)
Світлина з доступних інтернет ресурсів.