Відомий історик, просвітник, композитор, бандурист Г. М. Хоткевич – життя і творчість якого прийшлися на першу половину ХХ-го століття, коли вся прогресивна спільність українців святкувала 125-у річницю світлої пам’яті славнозвісного унікального філософа Г. С. Сковороди – провідника мандрівного співоцтва – проаналізував його внесок в розвиток української музичної спадщини. Хоткевич намагався здійснити ретроспективний аналіз діяльності Г. С. Сковороди, як музиканта, співака, композитора, поета збірки «Саду божественних пісень».
Стилістичні особливості мови того часу в дослідженні Хоткевича за сто років зазнали значних змін, але це не вплинуло на актуальність і глибину його напрацювань. Ця робота Хоткевича надзвичайно важлива в питанні розкриття постаті Г. С. Сковороди, як унікального композитора, співака, музиканта і мандруючого філософа. Він здійснив акцент на ролі Сковороди в народному просвітництві, його впливу на репертуар мандрівних незрячих співців-бандуристів а також на загальний розвиток музичного спадку в Україні.
Кожний етап в просвітницькому розвитку українського суспільства, спираючись на вчення українського філософа характеризується важливими і незмінними постулатами. В цьому році вся прогресивна спільнота відзначає 300-річний ювілей Г. С. Сковороди. І знову вчені, філологи, філософи напрацювали значні дослідження в питанні унікальності світогляду нашого народного гуманіста.
Г. М. Хоткевич (1877-1938) український письменник, історик, бандурист, композитор, мистецтвознавець, етнограф, педагог, театральний і громадсько-політичний діяч, жертва сталінського терору – залишив нам у спадок свою дослідницьку роботу – «Григорій Савич Сковорода».
Д. І. Багалій також здійснив великий внесок у дослідження історії української культури зокрема життя і творчість Г. С. Сковороди. І що особливо ціно видав книгу «Український мандрований філософ Григорій Сковорода».
Багалій характеризує музичну творчість Сковороди, яка особливо була вподобана людом так, що «ввійшла в репертуар кобзарів-лірників. «Нарід, звичайно розумів та свідомо засвоював і деякі инші пісні «Саду», такі, які формою нагадують народні українські пісні (як, наприклад, «Ой ти птичко жовтобока»). Ці пісні активно ширилися серед простого люду і такими популяризаторами творчості мандрівного філософа Г. С. Сковороди були бандуристи та лірники.
Г. С. Сковорода свідомо вибрав життя бідака і, був щасливий від власного потягу до мудрості людської. Саме присвячуючи мудрості людській свої пошуки, він створив славнозвісну пісню «Всякому городу…». Академік Багалій Д. І. підкреслює, що дана «пісня дуже подобалася народові, саме через свій сатиричний зміст. Адже український нарід завжди визначався своєю прихильністю до сатири та гумору. І вірш цей почали співати сліпці - бандуристи та лірники під іменем «сковородинівської думи або псальми».
«Пісня Г. С. Сковороди «Всякому городу» містить в собі 6 строф, а її переробка 16 строф, виходить, що це не стільки переробка, скільки додаток до пісні, зроблений однак так влучно, що так само зробив би сам Сковорода, коли – б хотів поширити зміст своєї пісні… Багалій Д. І. стверджує: «Я підтримую ту гадку, що це не народна пісня, і, навіть не народний додаток до сковородинівської псальми, а скоріше шкільна псальма, на взірець тих, що співали кобзарі та лірники».
Сковорода виконував свої твори в супроводі того чи іншого музичного інструменту, і його оточували багато різного народу і часто-густо вони вивчали від самого Сковороди його пісні. Дослідники творчості Сковороди допускають, що знаходилися віршотворці, які використовували такі ж властиві тільки йому прикмети стилю: як от використання оклику «ах!» та інший оклик – «о!». Так він перекладав з польської різдвяний вірш «Пастирі милі», і «перепищики» творів Сковороди часто самі путалися у тих збірниках поезій, віршів пісень, які вони знаходили. Доказом авторства філософа якраз і виступали кобзарі і лірники а інколи «Сковорода співав, як власні так і чужі за змістом і мотивом мандрівні пісні, яких в його часи було багато. Велике значення мало те, що в його особі з’єдналися поет, музика, композитор та музико-виконавець».
Музична творчість Г.С. Сковороди займала в його життєвому просторі, одне чи не з важливих інтересів і в більшій мірі формувала його глибокий духовний світ. Адже навіть в такій простій формі – пісенній ми «бачимо цікаве з’єднання шкільних та народніх елементів, штучної та народної поезії, і музики, з перевагою церковних мотивів».
Варто зазначити що українська музика епохи бароко в більшій мірі народжувалася в церковному служінні. Ковалинський згадував про Г. С. Сковороду, що «вже на 7-му році від народження він виявив свій хист у музиці. Він дуже радо ходив до своєї Чернухинської церкви та співав на клиросі «отменно пріятно», инакше кажучи, він був гарним співаком і мав хист та любов до церковних співів, вже тоді в нього найулюбленішим співом був вірш Івана Дамаскіна, про трьох отроків, що замолоду він виспівував при всякій нагоді і дуже любив».
Звісно просте селянське життя малого Григорія відкривало йому простір у вивченні українських народних пісень, і з ранніх років він грав на сопілці, яка стала його першим улюбленим інструментом. Згодом він опанував ще кілька інших інструментів. А це – флейта, скрипка, бандура, цимбали та інші похідні музичні інструменти. Це говорить про те, що Г. С. Сковорода від природи мав унікальні музичні здібності.
Подальший і значний крок на шляху свого музичного розвитку, Г.С. Сковорода зробив за часів перебування в Київській Академії. З нижчих класів там уже викладали спів по нотах, а згодом, як підкреслював Ковалинський, «хист Сковороди до музики та надзвичайно приємний голос, дали йому нагоду бути одібраним у придворну капелу.
В деяких своїх спогадах Ковалинський говорить: «Найулюбленою, але не головною втіхою Сковороди була музика, якою він розважався у вільний час. Він складав духовні концерти, поклав деякі псальми на музику, також і вірші, що співають в літургії; їх музика повна гармонії простої, але вона захоплює, обіймає душу, викликає сльози. Найбільше йому подобався хроматичний рід музики. Крім церковних, він склав багато пісень у віршах та сам грав на скрипці, флейт аверсі, бандурі, цимбалах – приємно та з смаком. Г. С. Сковорода в своїх піснях провадив морально-філософські думки, об’єднавши в своїй особі поета співця та філософа. Тому його можна назвати «мандрівним рапсодом».
У роки побутування мандрівного філософа, поета і музиканта Г. С. Сковороди він був надзвичайно популярним, його завжди чекали і навіть якщо він співав не свою, чужу пісню, що припала йому до вподоби, вона залишалася в пам’яті народній, як «Сковородина», і продовжувала мандрувати з його ім’ям. Лірники та бандуристи підхоплювали мотиви Сковороди та ширили їх по всій Україні. Про це широко пише Д. Багалій, ще він стверджує, що Сковорода писав не лише наукові трактати, але й духовно-моральні вірші, які були зрозумілі простому людові, як за змістом так і за формою. Він вважав, що це був свідомий вибір народного філософа, для того, щоб зробити свої ідеї, свою проповідь зрозумілими для всього люду України.
Коли постало питання організувати мандрівних незрячих співаків на ХІІ Археологічний з’їзд (1902р.) саме до Г. М. Хоткевича звернувся Д. І. Багалій здійснити цю велику роботу.
Хоткевич підготував живу демонстрацію побутування незрячих мандрівних співаків в Україні. Це був знаковий з’їзд, де вперше піднялося питання існування об’єднань мандрівних незрячих бандуристів, лірників. Було представлено їх мистецтво, способи гри на традиційних музичних інструментах. Г. М. Хоткевич підготував змістовний реферат про стан незрячих народних музикантів (бандуристів і лірників), провів з ними місяць життя з репетиціями і, вперше представив під час проведення з’їзду, їх гуртовий виступ, а в доповіді розказав про справжній стан мандруючих незрячих музикантів. Після з’їзду і такого небайдужого велелюддя графинею Уваровою, було створено школу для незрячих, з музичними обдаруваннями, дітей.
Г. М. Хоткевич – це надзвичайно обдарована, непересічна постать в оточенні прогресивних українців на початку ХХ ст. Коло його обізнаності надзвичайно широке від інженера-механіка теплових поїздів до історика, музиканта, мистецтвознавця, етнографа, бандуриста, композитора, драматурга, режисера, письменника, літератора-дослідника. Така бурхлива діяльність унікальної постаті постійно зазнавала переслідувань тотальних режимів, спочатку царської Росії (1905-1917р р.), а згодом і сталінського репресивного уряду. В жовтні, (1938 р.) за безпідставними звинуваченнями його розстріляли.
В 30-х рр. Г. М. Хоткевич намагався стояти осторонь від літературних дискусій –тим не менше, він був одним із самих популярних письменників України. За його життя були видані «Твори» в 8-ми томах (1928 – 1932 рр.). Та через репресію самого Хоткевича і його родини, велика частина літературної спадщини була втрачена.
В останні роки здійснюється велика робота в питанні оцифрування літературної та мистецької спадщини Г. М. Хоткевича. І сьогодні є можливість ознайомитися з його дослідницькою працею «Григорій Савич Сковорода український фільософ: короткий його життєпис і вибрані місця з творів та листів: з нагоди 125-літньої річниці з дня смерти» (1920).
В своїй передмові Г. М. Хоткевич у притаманній йому експресивній манері проводить аналіз стану відношення в тогочасному суспільстві до імені і заслуг великого українського мандрівного філософа.
Він пище: «От і тепер, здавалося, забули зовсім люди Сковороду. Тільки спеціалісти трошки знали про що він там писав, решта суспільности української знала Сковороду тільки по імені, а нарід здавалося й ім’я забув».
Далі Хоткевич розповідає, про випадок, коли з села Пан-Іванівки, де знаходиться могила Сковороди, до Харкова приїхали селяни з проханням відсвяткувати його пам’ять.
«Сто літ перед тим рвонулась Україна до свободи. Отрястися хотіла з тисячолітньої неволі, перестати нарешті бути рабою то татарською, то литовською, то польською. Хотіла стати на своїх ногах, для себе сіяти свій хліб, для себе, а не на чужу потребу ростити сильну руку хлопців своїх, красоту й ласку своїх дівчат».
Дивовижно і трагічно відчувається синхронізм з тими подіями, що відбуваються в Україні і 300 і 200 і 100 років тому. Ось, як про це пророчо писав Г. Хоткевич.
«І взялася Україна за зброю. Всю кров свою кинула в ту боротьбу. Читаючи книжки тих часів, не виходиш з дива – де брав нарід силу, де брав завзяття героїзму, щоби сто літ безперестанно боротись. Сто літ! Сто літ безперервної боротьби, безперервної війни. Чи диво ж, що усі сили свої виточила Україна і уже нічим стало боротися. Тож коли під видом приязни й помочі прийшли війська братнього народа, заповнили всі міста, в кождій кріпості поставили свої залоги – не подужала вже Україна і впала. Розпочався новий період життя, настала на Вкраїні чужа школа, чужа мова, чуже право, чужий суд, чуже начальство, чужа воля – все чуже стало на Вкраїні. Замовкло в тихім стогоні рідне слово і, як обезсилена дитина маленька, принишкла вся Україна і тільки тихо плакала піснями своїми, тими сльозами-перлинами безсмертними».
Г. М. Хоткевич дуже гостро сатирично і безпощадно викриває українських панів і, підпанків ХVIII ст. які цураються своєї історії і запобігають перед московщиною намагаючись отримати дворянські титули… «І се тим більше дивно, що його неможна пояснити бажанням приобщитися до вищої культури, бо в ті часи Україна в культурнім відношенню стояла далеко вище Московщини. Але найголовніше не те. А те, що зміна своєї національности – що сьогодні він поляк, завтра москаль, а після завтра завоюють його турки, він стане турком, китайцем, чим угодно, аби не бути самим собою – се не проходить дурно для душі. Ні окремої людини ні тим більше великої групи людей. Страчуючи національність, чоловік тратить Бога в собі, тратить якийсь вищого типу регулятор, котрий досі направляв його діяльність… Хто зрадив своїй національности, той утратив якусь внутрішню спайку і від нього можна ждати усякої гидоти».
Сьогодні, як ніколи ми спостерігаємо ці прояви в суспільстві українців, про які Хоткевич так образно говорив сто років тому про часи епохи життя і діяльності Г. С. Сковороди.
«Так от, як раз XVIII вік і був епохою такої масової деморалізації. Вилізти «в люди» от задача. А за яку ціну – не все одно? І продавали свій нарід, своїх дітей, самих себе. За право стати «русским дворянином» продавали будуче своєї нації; замість того щоб стати ближче до народу-тікали від нього. Не стало нації, стали кляси… От тому ж то й душно було на Україні, нічим було дихати…»
Г. М. Хоткевич резюмує, що в тій атмосфері затхлості, рутини коли лише мальовнича природа гармонізувала світ, і з’явився серед людей богом посланий пророк.
«І колись, хоч не сьогодні, хоч не завтра, а стануть люди кращими – а то буде наслідок проповіди усіх тих, хто йшов такими ж шляхами любови до людей, яким ішов Сковорода. Не зразу ідеї вростають в душу людську, але нарешті вростають».
І тоді 100 років тому Гнат Хоткевич проводив повну аналогію між епохою Сковороди і його, Г. Хоткевича, часом, коли прогресивна спільнота прагла відзначити 125-ту річницю від дня смерти мандрівного філософа.
«Народ почув душевну потребу згадати Сковороду, бо за 125 літ призабував усі його слова і тільки жажду по них відчуває. Ні! Не вмер, значить нарід, що першу хвилину свободи своєї одмічає засновуванням тисяч «Просвіт» по селах, а тепер в найтяжчі часи лихоліття згадує свого мораліста, отже чує тоску по правді, по чести, душі. Світла тільки більше тому народу, щоб знав хто він і що він, та щоб не заблудив і тепер ще раз по історичній стежці ще на яких двісті п’ятдесят літ».
Пісенність – найхарактерніша прикмета Сковороди-поета, яка яскраво демонструє великий талант Сковороди-музики. У його віршах-піснях із збірки «Саду божественних пісень», відчувається мелодекламативність. І поетика, і мелодика, і ритміка характеризує ці вірші, як українські народні ліричні пісні. Значна частина їх ввійшла в репертуар наших бандуристів і лірників, їх активно співав народ» наслідуючи Сковороду. І вже дослідники його творчості характеризують їх, як «новий тип вокально-інструментальної музики, тобто пісні з інструментальним супроводом, які, безпосередньо передували українському солоспіву».
Приналежність Сковороди до музичної української національної ідентичності проявляло себе в тому, що він сам того не помічаючи, був схильний до «хроматичного роду музики». Про це переконливо стверджував музикознавець Ф. Колесса. А саме, що, «на українському ґрунті стародавні діатонічні лади зазнали хроматизації». І саме ця «хроматизація діатоніки відрізняє українські народні пісні від російських, які ще й досі зберігають чистий діатонізм».
У ХІХ ст. український народний репертуар збагатився літературно-музичними творами, саме Г. С. Сковороди. Їх активно поширювали мандруючі дяки, незрячі бандуристи та лірники і таким чином вони набували фольклористичних характеристик. Згодом ці пісні, відігравали помітну роль у творчості кобзарів, лірників та здобували велику популярність серед широкого загалу.
Про народний характер мислення Сковороди свідчать «повчальність, глибокий філософський зміст у поєднанні з простою, лагідною, ліричною формою поетичного і музичного вислову». Вони робили його пісні-романси органічними, неповторними і через те особливо живучими в народному середовищі.
Кобзарство, Сковорода вважав вродженим покликанням людини, а не розвагою чи засобом для заробітку.
«Образ Григорія Сковороди, його творча спадщина – це те, що виросло з народної традиції повернулося до неї і, влилося в цю потужну ріку більш удосконаленим і високим та збагатило її. Вчення Сковороди, система його філософських поглядів, заклали перші міцні підвалини у фундамент формування національної концепції музичного мислення, а сам Г. С. Сковорода започаткував в українському науковому музикознавстві її визначальні засади. Сковорода є не тільки останнім представником українського духовного бароко. Він ще й «український «перед романтик»: бароко та романтика – це ті періоди духовної історії, які здійснили на український дух найсильніший відбиток. І Г. С. Сковорода стоїть у центрі української духовної історії.
(В статті використана література: Багалій Д. І. Український мандрований філософ Григорій Сковорода. Київ: Вид-во «Орій» при УКСП «Кобза», 1992. 472 с
Колесса Ф. Декілька слів про мелодії народних пісень з Підкарпатської Русі // Колесса Ф. М. Музикознавчі праці / Ред. кол.: Л. М. Ревуцький та ін. – К., 1970. – С. 407.
Хоткевич Г. М. – Григорій Савич Сковорода (український фільософ): короткий його життєпис і вибрані місця з творів та листів: з нагоди 125-літньої річниці з дня смерти /Гнат Хоткевич. – Харків: Союз, 1920. – 167c. – режим доступу: http://irbis-nbuv.gov.ua/ulib/item/UKR0010329)
/Фото світлини з доступних інтернет джерел /
Молодший науковий співробітник НДС «Музей кобзарства» Наталія Костюк
-
Багалі́й Д. І. (1857-1932) український історик, філософ та громадський діяч, ректор Харківського університету (1906—1910).
Багалі́й Д. І. (1857-1932) український історик, філософ та громадський діяч, ректор Харківського університету (1906—1910).
-
-
Художня гравюра: «Мандри Григорія Сковороди очима сучасного невідомого художника»
Художня гравюра: «Мандри Григорія Сковороди очима сучасного невідомого художника»
-
Хоткевич Г. М. (1877-1938)- український музикант, письменник, історик, композитор, мистецтвознавець етнограф педагог, театральний та громадсько-політичний діяч
Хоткевич Г. М. (1877-1938)- український музикант, письменник, історик, композитор, мистецтвознавець етнограф педагог, театральний та громадсько-політичний діяч
