Мстислав-Федір Ізяславич – один із 23-ох переяславських князів. І з родиною, і з генами княжичу пощастило. Усі його предки – це розумні, талановиті, яскраві особистості. Батько – Ізяслав Мстиславич, життя якого пройшло в боротьбі з Юрієм Долгоруким за верховенство на Русі. Дід – Мстислав Володимирович Великий, від нього хлопець отримав ім’я (княже Мстислав і хрестильне Федір). Серед предків князя також Володимир Мономах, Всеволод Ярославич, Ярослав Мудрий, Володимир Святославич. Куди не кинь – усі фігури в пантеоні володарів Русі. На такому фоні і в такій компанії не важко і загубитися.
Та наш герой не загубився.
Рік народження Мстислава в літопису не вказаний, наведена лише дата смерті – 19 серпня 1170 року. Але враховуючи, що ім’я діда він міг отримати лише після смерті Мстислава Володимировича (тому що дітям у князівській родині не давали імен живих родичів), народився княжич після 14 квітня 1132 року.
Життя Мстислав Ізяславич прожив наповнене і результативне. У різний час сидів на столах у Курську, Переяславі, Дорогобужі, Луцьку, Пересопниці, Треполі, Торчеську і Білгороді, Каневі. Тричі князював у Володимирі Волинському, тричі ставав великим київським князем.
Найперше літопис згадує Мстислава князем у Курську у 1147 році, і хлопець зовсім не виглядає героєм. Злякавшись приходу об’єднаного війська Святослава Ольговича і Гліба Юрійовича і не отримавши підтримки курян, він пішов до батька в Київ. Після втечі Мстислава з Курська, батько послав його в Переяслав. У родовій вотчині Мономаховичів юний князь почуває себе впевненіше. Він двічі дає відсіч сину Долгорукого Глібу, відганяючи того від Переяслава.
У подіях, що розгорнулися навколо Переяслава у 1149 році, Мстислав майже не задіяний. Боротьба йде між Ізяславом Мстиславичем та Юрієм Долгоруким, і усе вирішує Ізяслав. Але юнаку тоді було щонайбільше сімнадцять років, а реально років чотирнадцять-п'ятнадцять. У кризовій ситуації, яка тоді склалася, і важливі й відповідальні рішення потрібно було приймати швидко, на нього особливо не звертали уваги.
Та поступово хлопець вбивається в пір’ячко. Можливо переломним став період князювання у Володимирі Волинському (цей стіл Мстислав обіймав найдовше). Волинська земля була багатою, і Мстислав, маючи талант гарного господарника, знайшов себе. А, можливо, просто став дорослим. І батька, який би вказував чи перебирав на себе рішення, поруч уже не було і можна було діяти самостійно. З’явилася впевненість у собі. Та й зростання статків, збільшення багатства не були лишніми у політичній кар’єрі. Адже, як говорив свого часу М. Грушевський: «Князі були люди розважні і знали, що добрий дружинний полк буде ліпшим документом…». А для наявності доброго дружинного полка, як це не банально звучить, потрібні гроші.
Впевненість, розум і добра матеріальна база дозволили Мстиславу долучитися до когорти тих, хто керував політичними процесами в державі. Двічі Мстислав саджав на київському столі свого дядька Ростислава Мстиславича. Тричі сам ставав великим київським князем, щоправда двічі дуже ненадовго. У 1167 році був запрошений на великокняжий престол київськими боярами і цього разу успішно князював майже два роки.
Київ Мстислав втратив у 1169 році в результаті наступу Андрія Боголюбського, коли столицю Русі після тривалої облоги було захоплено й нещадно пограбовано: «І грабували вони два дні увесь город – Подолля, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування анікому і нізвідки: церкви горіли, християн убивали, а других в’язали, жінок вели в полон, силоміць розлучаючи із мужами їхніми, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І взяли вони майна безліч, і церкви оголили від ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали…і всі святині було забрано. Запалений був навіть монастир Печерський святої Богородиці…».
Тоді Київ вперше зазнав такого нищівного розгрому. І що саме образливе, руськими князями, яких очолив володимиро-суздальський князь. Боголюбський поруйнував Київ, пограбував і знову повернувся у свій Володимир на Клязьмі, залишивши на великокняжому престолі свого ставленика. Київ йому не був потрібен, лише влада. Але скільки в людині було зла, ненависті й жадоби. Київ постійно переходив із рук в руки – хтось захоплював столицю, хтось втрачав. Звісно не завжди обходилося без грабунку. Але щоб церкви й монастирі обдерти вщент – то це вже занадто, такого досі не було.
У 1151–1154 роках Мстислав Ізяславич вдруге потрапив до Переяслава. Цього разу місто побачило іншу людину. Дорослий чоловік, який впевнено захищає князівство і від Юрія Долгорукого та його сина Гліба, і від постійних і безкінечних половців.
Загалом боротьба зі степовиками займала важливе місце у житті Мстислава і в переяславський період, і волинський, і в часи київські. Це був не лише захист півдня країни, а й охорона дніпровського та сухопутних торгівельних шляхів. Як володаря Волині князя вельми цікавили: «И Гречьскый путь…, и Солоный, и Залозный».
Серед розмаїття фактів зі складної та багатої біографії Мстислава Ізяславича можна також назвати два походи назустріч своїй майбутній мачусі Русудан, дочці грузинського царя Деметрія І, про що є два записи у літопису. Восени 1153 року берендичі на чолі з Мстиславом дійшли аж до пониззя Дніпра, до города Олешшя, «та не знайшовши її, вернулися». А весною наступного року «зустрів її Мстислав у порогах, і привів її до Києва, а сам пішов у Переяславль. Ізяслав же узяв її собі за жону і справив весілля».
Це один з прикладів династичних шлюбів, які укладалися руськими князями не лише з європейськими володарями чи половецькими ханами, а й з іншими далекими та близькими сусідами Русі.
У 1151 чи 1152-му році Мстислав Ізяславич одружився на дочці польського короля Болеслава ІІІ Кривоустого Агнесі. Залишив по собі трьох синів – Романа, Святослава і Всеволода. Роман Мстиславич, який об’єднав Галичину і Волинь у єдине Галицько-Волинське князівство, і став засновником правлячої династії Романовичів та батьком Данила Галицького, був старшим сином Мстислава. На думку історика О. Головка, Роман народився у Переяславі, коли Мстислав тут князював у 1151–1154 роках.
У кінці літа 1170 року Мстислав тяжко захворів і прикликав до себе брата Ярослава, «щоб урядитися про дітей своїх». Князю було максимум 37 років, не усі його сини були достатньо дорослими і ними потрібно було опікуватись. Домовившись, що брат подбає про племінників і не буде зазіхати на їхні волості, Мстислав помер і був похований: «…з честю великою і зі співами гласохвальними положили тіло його у святій Богородиці, в єпископії, що її він сам був спорудив у Володимирі».
Дослідники прихильні до особи Мстислава Ізяславича і характеризують його надзвичайно позитивно, вважаючи талановитим полководцем і політиком. Князь зумів виділитися із великого розмаїття історичних осіб другої половини ХІІ століття. Він відігравав далеко не останню роль в тогочасному житті Русі і був гідним нащадком свого діда й усіх своїх славетних попередників.
Література
Войтович Л. В. Галицько-Волинські етюди. Біла Церква, 2011.
Головко О. Б. Князь Роман Мстиславич та його доба: Нариси з історії політичного життя Південної Русі ХІІ – початку ХІІІ століття. Київ, 2001.
Літопис Руський за Іпатським списком /авт. перекл., передм. та прим. Л. Є. Махновець. К., 1989.