Твір «Як умру, то поховайте…» Т. Шевченко написав 25 грудня 1845 року в Переяславі – у покоях лікаря А. Й. Козачковського.
Кімнату, де написаний цей вірш, меморіалізовано, вона набула сакрального значення, тому є центровою в Музеї Заповіту Т. Г. Шевченка. Там відбулася таємниця народження всесвітньо відомого твору українського генія. Після написання «Заповіту» Т. Шевченко сім місяців не писав жодного рядка, що свідчить про щиру сповідальність, а не просто художнє оформлення думок та почуттів на момент загострення важкого психологічного стану у зв’язку із хворобою. Знаково, що народини такої поезії відбулись у велике свято: за старим стилем 25 грудня – Різдво Хрестове.
Цікаве припущення зробив кандидат медичних наук П. Коваленко в книзі «Серце моє трудне, що в тебе болить?..»: «…У 1845 році, в Переяславі написано знаменитий «Заповіт». Довідкова література пише, що цей вірш Тарас Григорович написав під впливом важкої хвороби і, незважаючи на молодість поета (31 рік), він був продиктований страхом смерті. Безперечно, такий логічний зв’язок між хворобою та заповідальним змістом вірша існує.
Саме через страх смерті, на фоні важкої виснажливої хвороби та великого емоційного навантаження, Т. Шевченко у цьому політичному зверненні до народу («Заповіті») висловлював свою принципову позицію…
Отже, на основі цього вельми драматичного факту, пов’язаного з обставинами створення «Заповіту», можна прийти до висновку, що хвороба Т. Шевченка у 1845 році була надзвичайно важкою, якщо тридцятиоднорічному поетові довелося думати про смерть і писати прощальний заповіт.
Проте під «Заповітом» стоїть трохи пізніша дата, – не жовтень, час хвороби, а грудень 1845 року. Чим пояснюється така невелика розбіжність? Можливо, вірш також було написано у жовтні, а в кінці року зроблено його остаточну редакцію і поставлено дату «25 грудня». Могло бути загострення хвороби у грудні. Тоді все збігається».
А ще існує думка, що Т. Шевченко написав «Заповіт» зовсім не в Переяславі. Можна припустити, що перші 8 рядків Кобзар створив на світанку 25 грудня 1845 року в розпал хвороби, а інші 16 рядків доопрацьовував пізніше. Коли уважно придивитися, то помітно, що в перших 8 рядках поет робить заповіт щодо своєї особи, а далі – майбутнім поколінням. Таким чином твір неначе різко розділений побажаннями митця, що наводить на думку про осмислення, глибокі роздуми перш ніж озвучити не щось своє настроєве, а значиме для майбутнього.
Уперше твір під назвою «Думка» надрукований у збірці «Новыя стихотворенія Пушкина и Шевченки» (Лейпциг, 1859).
Силу Шевченкового «Заповіту» одразу відчули охоронці самодержавства. Шеф жандармів і начальник третього відділу Олексій Орлов, переглядаючи рукописну збірку «Три літа», яка стала головною підставою звинувачення поета й заслання аж на десять років, із люттю перекреслив текст «Заповіту», кваліфікувавши цей твір (та й деякі інші), висловлюючись мовою оригіналу, як «в высшей степени дерзкого и возмутительного содержания».
Можна з впевненістю стверджувати, що «Заповіт» Т. Шевченка переяславський не тільки тому, що написаний у Переяславі, а й тому, що у ньому чітко вказані локації Переяславщини. Це ж підтверджують і життєві обставини та побажання самого поета.
Т. Шевченко у творі чітко вказує на локації Переяславщини: «поховайте мене на могилі» (працюючи в Археографічній комісії він бачив Трибратню, Виблу, Богданову могили. Очевидно, на одній із них і хотів бути похованим); «Щоб лани широкополі, // і Дніпро і кручі // було видно» (якраз їх і видно з Андрушів, про які він писав «Й раю кращого на тім світі не буде, як ті Андруші»; «було чути, // як реве ревучий» (там – біля В’юнищ і було урочище, що мало народну назву Ревуче. В. П. Мельник (06.08.1951 р. н.) оприлюднила розповідь старожитньої бабусі із с. В’юнище, яка розповідала, що в шевченківські часи в Дніпро весною тала вода прибувала так, що стояло ревище, яке було чути аж у Григорівці). Такі орієнтири наводять на думку, що Т. Шевченко бажав бути похованим де «лани широкополі» – тобто на лівому березі Дніпра на Переяславщині.
Задумаймося, до кого були звернені слова Т. Шевченка «Як умру, то поховайте…», який, відчуваючи передсмертні хвилини, турбувався про елементарне поховання. Вони безперечно адресовані надійному й вірному другові А. Козачковському та його оточенню. Т. Шевченко чітко усвідомлював, що першим написане однозначно побачить А. Козачковський, у садибі якого він пережив жахливі хвилини передсмертних відчуттів. Коли б помер у той час, то останній спочинок Т. Шевченко мав би на Переяславщині, десь поблизу Дніпра, чи то біля В'юнищ, чи біля Андрушів, адже поетова душевна прив'язаність до цих країв проглядається й у пізніших творах. На засланні 1847 року він пише поему «Сон», де ностальгійні візії про милий серцю Переяславський край. «З Переяслава старого, // З Виблої могили» бачить поет «Собор Мазепи сяє, біліє, // Батька Богдана могила мріє, // Київським шляхом верби похилі // Трибратні давні могили вкрили. // З Трубайлом Альта меж осокою // Зійшлась, з'єдналась, мов брат з сестрою».
Тож, якби А. Козачковський втрутився у вирішення питання місця перепоховання Т. Шевченка, аргументуючи чіткими, Шевченковими словами заповіту щодо своєї особи, написаними в його садибі, то могила Кобзарева була б на Переяславщині. Але дворянин А. Козачковський цього втручання не зробив, і це є темою окремого дослідження.
Старший науковий співробітник НДВ «Музей Заповіту Т. Г. Шевченка» Н. М. Павлик
