18 лютого 1867 р. в м. Переяславі Полтавської губернії почав функціонувати фотосалон Ізраїля Лазаревича Бендицького.
В межах Полтавської губернії він був одним із перших. Так, у 60-их роках ХІХ ст. в губернії було відкрито шість фотосалонів: В. О. Волкова (Полтава, 1867–1871), Л. Тираспольського (Полтава, 1861–1882), Є. Г. Котельнікова (1860-ті – 1867), Б. Х. Євсєєва (1869–1900) та вище згаданого І. Л. Бендицького (1867–1916). Фотоательє останнього проіснувало найдовше серед них – 49 років. Більше того, воно було одним із перших на всій території України. До прикладу, перші вітчизняні фотосалони були відкриті в Одесі (1843), Києві (1858), Харкові (1858), Львові (1861), Івано-Франківську (1861), Переяславі (1867), Миколаєві (1868).
У різні роки фотографічний салон І. М. Бендицького мав назви: «Фотографія міщанина Ізраїля Бендицького», «І. Л. Бендицький і син, Переяслав, у власному будинку», «Г. І. Бендицький, Переяслав».
Розміщувався салон І. Л. Бендицького в його власному будинку, в центральній частині Переяслава, неподалік центральної Синагоги, навпроти сучасної пожежної частини. В цьому ж будинку окрім фотосалону розміщувався заїжджий двір, до складу якого входили «мебльовані кімнати» та «кухмістерська» (їдальня). Згідно із довідкою Переяславської повітової земської управи № 3387 від 18 жовтня 1890 р. вартість цієї нерухомості І. Л. Бендицького у 1884 р. оцінювалася в 100 крб. сріблом, а з 1885 р. по 1890 р. – 150 крб. сріблом.
Заїжджий двір, розташований в зручному місці на центральній міській дорозі (вул. Покровська, з кін. ХІХ ст. – Довгомостянська), приносив його власнику Ізраїлю Бендицькому чималі прибутки. Про це згадував у своєму автобіографічному романі «З ярмарку» (1916) Шолом-Алейхем: «Основний прибуток він [Ісроел Бендицький] мав від багатого заїзду». Батько письменника, Наум Рабинович, утримував по сусідству з Ізраїлем Бендицьким свій заїжджий двір. І, як не дивно, Рабинович і Бендицький не конкурували між собою, а, навпаки, підтримували дружні стосунки. Шолом-Алейхем називав Ісроела Бендицького не інакше як «батьків приятель». В дитинстві малий Соломон частенько навідувався до Бендицьких в гості. Син власника дому, «блідий, кволий хлопчик Герш Бендицький», а також сини почесних городян Зяма Корецький і Мойша-Іцхок були його друзями дитинства. Майбутній письменник любив слухати як Ізраїль Бендицький грав на скрипці, а одного разу навіть дав пограти на ній. Від свого батька Соломон Рабинович чув, що такого гарного скрипаля ще не було в Переяславі. Пізніше, вже у зрілому віці, Шолом-Алейхем скаже: «Якби я не став письменником, я став би музикантом», а Ізраїль Бендицький стане прототипом скрипаля Стемпеню – головного героя роману «Стемпеню».
У романі Шолом-Алейхема «З ярмарку» є опис Ізраїля (Ісроела) Бендицького: «Серед гостей був також Ісроел Бендицький. Колись його звали Ісроел-музика, але тепер він уже мав власний будинок, почесне місце біля східної стіни в синагозі, запустив собі велику чорну лискучу бороду. І хоч він і тепер не відмовляється грати на знатному весіллі, проте ніхто вже не називає його музикою навіть позаочі. Він-таки справді поважна особа, поводиться солідно, і коли сміється, то показує всі свої маленькі, рідкі, білі зуби… Хоча цей чоловік був тільки музика, проте в місті його вважали одним з найповажніших городян. Грав він виключно на багатих, знатних весіллях і вважав себе диригентом і капельмейстером. Основний прибуток він мав від багатого заїзду, а крім того, був єдиним у місті фотографом. Ісроел Бендицький був показний, високий на зріст, з на диво гарною круглою чорною бородою. Він чепурно одягався – носив чорну сукняну крилатку, високий капелюх і шкіряні калоші на мідних підборах. Язичок у нього був відточений, мова – солодка, заокруглена, і висловлювався він здебільшого по-російському: «Відітє лі», «мєжду прочім», «слє-довательно».
Ізраїль Бендицький вплинув і на особисте життя Шолом-Алейхема. За його порадою Соломон Рабинович зайнявся репетиторством. У 1876 р. він почав працювати домашнім вчителем дочки багатого єврейського магната Елімелеха Лоєва, з якою згодом одружився. Згадка про це є у романі «З ярмарку»: З усіх численних професій, що спершу намічалися, нічого не вийшло. Уроків не стало, їхати вчитись не було з чим. А сидіти батькові на шиї теж не дуже приємно, особливо після недавнього цілком самостійного життя. І хоч батько пишався своїм освіченим сином, проте його засмучувало й старило синове неробство. Що ж буде далі? Та Всевишній, який нікого не залишає напризволяще, зглянувся й на розгубленого героя цього життєпису. Йому допоміг батьків приятель Ісроел Бендицький. Цей Бендицький частенько навідувався в «клуб», тобто тютюнову крамничку Рабиновича, щоб трохи потеревенити. Якось у розмові Бендицький між іншим розповів, що в нього зупинився один дуже багатий єврей, справжній магнат, на ім'я К. Живе цей «магнат» у маленькому містечку Т., Київської губернії. Це швидше село, а не містечко. Він давно вже шукає путящого вчителя, репетитора, який добре знає і єврейську, і російську мови й, між іншим, був би з пристойної сім'ї. Виявилося, що батько давно знає цього «магната». Багато років тому, коли К. був ще маленькою людиною, крутився коло поміщика, він стояв на станції в старому заїзді Рабиновича і був тоді, як то кажуть, наш братчик. Почувши це, Бендицький озвався: «Слєдовательно, сам бог мене послав до вас як доброго вісника. Раз так, раджу вам негайно сісти й написати гарного ділового листа, мєжду прочім, староєврейською мовою, як ви умієте, листа, гідного такого магната. А ваш хлопець, відітє лі, хай не бариться й негайно їде із цим листом у Т. і, в добрий час, одержить цю посаду. Амінь!» [Шолом-Алейхем, «З ярмарку»].
Повертаючись до ательє І. Л. Бендицького зауважимо, що серед фотографічних салонів Переяслава 2-ї пол. ХІХ – поч. ХХ ст. він був найбільш значним і професійним. До слова, в цей період у місті окрім нього функціонували ще три фотосалони: «Фотографія міщанина Берка Лейбовича Львува» (1884–1916); «Фотографія міщанина Олександра Васильовича Вощинина» (1909–1916); «Фотографія міщанина Давида Іцковича Подольського» (1909–1914).
Клієнтура І. Л. Бендицького складалася з шанованих громадян міста Переяслава, заможних родин сіл Переяславського повіту, постояльців його заїжджого двору. У нього фотографувалися цілі покоління міщанських та селянських родин Переяславщини й не тільки.
Як виникла ідея у І. Л. Бендицького зайнятися фотографією невідомо. Можливо, хтось із подорожуючих, що зупинялися перекусити чи заночувати в заїжджому дворі, показували світлини й наштовхнули підприємливого єврея на думку розпочати нову комерцію. Можливо, котрийсь із знайомих вже мав успішний фотосалон. Адже, не секрет, що перші фотосалони заснували євреї у великих містах. Окремої освіти, яку б здобували фотографи, в той час не було. Цьому своєрідному ремеслу навчалися у досвідченіших майстрів. Отже, хтось мав навчити й І. Л. Бендицького. Й відповідно він теж комусь передав своє ремесло. Насамперед це син – Герш Ізраїлович Бендицький. Про нього відомо, що у 1911–1916 рр. він працював секретарем і казначеєм Переяславського Товариства допомоги бідним євреям. Можливим послідовником І. Л. Бендицького міг бути Авраам Ноєвич Бендицький: у 1901–1909 рр. власник фотосалону в м. Пирятин Полтавської губернії. Проте довести родинні зв’язки обох фотографів поки що не вдалося.
Звичайний провінційний фотосалон в ті часи виглядав так: одно-двох поверховий будинок з кількома кімнатами: фойє (тут можна було почекати, відпочити, почитати газету, випити чаю, кави, солодкої води, призначити зустріч); кімната для зберігання апаратури, негативів знімків; кімнати-студії з різним фоном (мальованим, драпірованим, у шпалерах різного кольору), меблями (крісла, дивани, канапе, стільці, столи, підставки для вазонів, трюмо, скрині), архітектурними елементами (східці, арки, колони, каміни), квітами (вазони або у вазах) та іншим дрібним реквізитом (цукерниці, вази, підноси, шкатулки), здебільшого розкладеним на столі. Відвідувачі могли привозили з собою власні речі, щоб створити індивідуальний антураж у студії. Кімната (або кімнати), в яких здійснювалося фотографування обов’язково мала добре освітлюватися за рахунок великих вікон, скляного даху, електрики. Арсенал необхідного обладнання фотографа був доволі великим й складався з камер (стаціонарних і портативних), важкого триніжка, фотооб’єктивів, фотоплатівок, чорного покривала, скляних платівок великого розміру, фотопаперу, магнієвого порошку, паспарту тощо.
У фотосалоні І. Л. Бендицького надавалися послуги з виготовлення портретного фото (5,5х9 см), візитного фото (6х10 см), кабінетного фото (11х16 см), групових знімків (різних розмірів, але здебільшого великоформатні).
Процес виготовлення фотографій був доволі трудомістким. Отриману світлину майстер обов’язково ретушував (підправляв дрібні недоліки), домальовував ефекти (за бажанням замовника). Під фото майстер ставив своє факсиміле (відтворений за допомогою копіювання оригінальний власноручний підпис особи). Готовий знімок наклеювали на основу (картон-паспарту), яка друкувалася окремо, у типографії, зверху все накривали пергаментним папером. Часто світлину обводили фігурною рамкою золотистого, сріблястого чи іншого кольору, виконану тисненням. На звороті фотокартки розміщували вихідні дані: інформацію про майстра (його регалії), адресу ательє, отримані нагороди (зображення медалей учасника міжнародних виставок), відомості про відомих осіб, які фотографувалися в салоні, власну рекламу. Обов’язково на світлині фотограф ставив особистий штамп. Адже будь-яка друкована продукція у Російській імперії підпадала під поняття «типографічної продукції», яка контролювалася відділом цензури Міністерства Внутрішніх справ згідно із «Тимчасовими правилами про цензуру і друк» від 6 квітня 1865 р. Усі фотосалони перебували на обліку, обов’язково мали ліцензію, здавали щорічні звіти про прибутки.
Ціни на фотокартки різнилися. Найдешевше вартували маленькі візитні фото – від 50 копійок. Ціна на більше фото стартувала від 70 копійок. Великоформатні групові фото коштували від кількох карбованців. Ціна залежала від досвідченості, популярності майстра й іноді сягала 20–25 крб. сріблом за одну світлину. Отож дозволити собі послуги фотографа могли переважно заможні прошарки населення.
Фотографувалися в ті часи не так часто, як нині, бо це задоволення було не з дешевих. Це була ціла подія, наповнена своєрідними ритуалами. Робили це зазвичай у неділю чи в свята, з приводу якоїсь важливої події в житті (хрестини, одруження, повноліття, підвищення по службі). До фотосесії ретельно готувалися: одягали свій найкращий (святковий) одяг або, навіть, шили новий, підбирали вдалу позу, для чого позували перед дзеркалом, жінки експериментували із зачісками та прикрасами.
За час функціонування фотоательє світлини, виконані Бендицькими, увійшли в кожну більш-менш заможну родину м. Переяслава й Переяславського повіту. Ними обмінювалися на згадку, їх дарували як вияв любові та уваги приятелям, знайомим, коханим. Вони міцно увійшли в побутову культуру, одразу посівши місце родинних реліквій. Їх трепетно передавалися з покоління в покоління, дбайливо зберігали в альбомах чи в дерев’яних рамках на стіні. Ці світлини відзначаються високою якістю, майстерністю і професіоналізмом. Їм притаманні чітке зображення, мистецька ретуш, високоякісний папір, м’яке освітлення, ненав’язливий фон, невибагливий реквізит, стримана інсценізація простору.
Пропонуємо Вашій увазі добірку світлин фотографічного салону І. Л. Бендицького із фондового зібрання Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав».
Сподіваємося, що у місцевих жителів зберігається ще чимало старих фотознімків, зокрема, виконаних Ізраїлем та Гершем Бендицькими та іншими фотографами Переяслава 2-ї пол. ХІХ – поч. ХХ ст. (Берка Львува, Олександра Вощинина, Давида Подольського, Миколи Сухого). Будемо вдячні, якщо дозволите зробити з Ваших сімейних реліквій цифрові копії для онлайн альбому.
Електронна адреса для комунікування: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам необхідно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
Учений секретар НІЕЗ «Переяслав» І. В. Гайдаєнко
Провідний науковий співробітник «Музею хліба» НІЕЗ «Переяслав» О. М. Жам.
