Гірка звістка про непоправну втрату сколихнула колектив Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав» – 27 березня 2021 р. на 77-ому році відійшов у засвіти Петро Васильович Бутник, який майже 50 років свого життя присвятив роботі в нашому закладі культури. Людина, що дарувала світу тепло своєї душі, людям – щирість і дружбу, рідним – любов і турботу.
Молодим і енергійним Петро Васильович прийшов у музейний колектив. Життєлюб за натурою, він випромінював життєдайну силу, вносив у життя колективу струмінь енергії. Знаючого свою справу Петра Васильовича поважали і шанували колеги.
Людина живе доти, поки її пам’ятають. Згадаймо ж Петра Васильовича добрим словом і світлим спомином.
Народився Петро Васильович 30 травня 1944 р. в м. Переяславі-Хмельницькому в родині військовослужбовців. Проживав із мамою, дідусем і бабусею. Мати працювала в місцевій друкарні забірницею текстів, дідусь – машиніст-електрик, бабуся – домогосподарка. Коли Петрові виповнилося 10 років, помер дідусь і тяжко захворіла мати. За таких складних обставин хлопцеві годі було мріяти про вищу освіту. Тому по закінченню середньої школи, у вересні 1961 р., він пішов працювати робітником на Переяслав-Хмельницький харчокомбінат (пізніше завод продтоварів). Невдовзі, у листопаді 1963 р., був призваний до Збройних сил СРСР у війська протиповітряної оборони. Службу проходив у Майкопі – місті, розташованому біля північного передгір’я Кавказького хребта (нині столиця Республіки Адигея Російської Федерації). У червні 1964 р. направлений для проходження подальшої військової служби та навчання у школі молодших авіаційних спеціалістів (ШМАС, м. Москва) – акредитованому військовому навчальному закладі, організованому у вигляді навчальних полків для солдат і сержантів. Тут готували автомеханіків, не нижче ІІІ-го розряду, які обслуговували авіатехніку. Петро Васильович проходив навчання по спеціальності ЛД (служба літака і двигуна). Після закінчення навчання отримав кваліфікацію автомеханік БПЛ ІІІ-го розряду і був направлений в м. Тихорєцьк Краснодарського краю для подальшого проходження служби. В листопаді 1966 р., звільнившись у запас, повернувся до рідного міста. В січні 1967 р. влаштувався на роботу слюсарем вагової майстерні ІІІ-го розряду. Через рік, у березні 1968 р., розрахувався і перейшов працювати малярем-штукатуром на будівництво. У цій спеціальності здобув один із найвищих розрядів – 6-й. Згідно із класифікатором ЄТКД (Єдиний тарифно-кваліфікаційний довідник робіт і професій), маляр-штукатур 6-го розряду володів прийомами розмітки поверхонь будь-якої складності, виконував різні варіанти художньої штукатурки, вмів досконало штукатурити колони й балки, увігнуті поверхні, арки, розетки і т. п. Маляр-штукатур 6-го розряду поступався лише маляру-штукатуру 7-му розряду, який виконував реставраційні роботи у старовинних будівлях і пам’ятках, все знав про історичні архітектурні стилі. З такими уміннями й навиками Петру Васильовичу була пряма дорога до Переяслав-Хмельницького державного історичного музею, куди він і перейшов працювати у червні 1969 р.
Свою трудову діяльність у музеї П. В. Бутник розпочав з посади реставратора. У наказі № 27 від 12.06.1969 р. зазначено: «оформити на посаду реставратора музею Бутника Петра Васильовича з 11 червня 1969 р.». Одним наказом з П. В. Бутником зараховані на посаду помічника реставратора А. В. Євсевський і В. П. Щербина. Через місяць прийнято на посаду муляра М. О. Ярему, жерстяника І. Г. Каліновича, реставраторів М. П. Міщенка, Є. М. Харіна, І. П. Бережного, А. О. Чернова. В цей час вже працювали реставраторами й помічниками реставраторів П.Ф. Щербина, І.А. Шевченко, М. П. Тихонов, В. Г. Ільєнко, Г. Г. Кулічевський, П. П. Красовський, В. І. Осіпов, В. Г. Ільєнко, у малярній бригаді – В. М. Гура та В.В. Гура. Ця відносно нечисельна група працівників виконувала всю роботу у музеях Заповідника: поточний ремонт будівель (штукатурка, побілка, фарбування, розпис), заплітання ліс, встановлення парканів, перекриття хат, хімічна обробка дерев’яних споруд, розбирали, перевозили й монтували музейні об’єкти.
Першою музейною пам’яткою, до музеєфікації якої долучився Петро Васильович, стала церква Святого Георгія, перевезена до музею у 1969 р. із с. Андруші Переяслав-Хмельницького р-ну. Він її перевозив, складав і фарбував. Застав той час, коли церква ще стояла в Андрушах: разом із М. І. Сікорським, М. І. Жамом та іншими музейними працівниками їздив її оглядати. Збереглася світлина, на якій зображені Петро Васильович Бутник із Василем Мефодієвичем Гурою, які фарбують церкву. У 1970 р., коли церква вже була змонтована, інженер П. І. Шитіков доручив реставраторам вирівняти хрест на маківці церкви на висоті 27,5 м, що трохи накренився. Петро Васильович наважився виконати це складне й небезпечне завдання. Коли піднімався, вже під самісіньким верхом впали дошки риштування, і він мало не розбився.
Фарбування церкви Покрови Пресвятої Богородиці із с. Острійки Білоцерківського р-ну Київської обл. у 1969 р. здійснив також Петро Васильович. Того ж року ним була пофарбована будівля церковно-приходської школи із с. Велика Каратуль Переяслав-Хмельницького р-ну, перевезена і складена у 1967–1968 рр. Пізніше – мисливський будинок князя О. К. Горчакова та інші музейні об’єкти.
8–10 січня 1974 р. Петро Васильович у складі бригади, до якої окрім нього входили В. П. Отечко, В. М. Сулима, Ф. С. Чирка, А. Ф. Федоренко, О. О. Вовк, О. С. Горбенко, П. І. Шитік, І. Д. Перепелиця, В. М. Гура, М. О. Ярема, М. Палочка, В. П. Тарапон, взяв участь у демонтажі та перевезенні смолокурні із Іванківського р-ну Київської обл. (наказ № 1 від 02.01.1974 р.). Невдовзі долучився до її відновлення на території Музею народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини.
5–10 серпня 1980 р. разом із М. І. Жамом, А. А. Сапригою, В. Ф. Чиркою, М. І. Петрунею демонтували паровий двигун в с. Демки Драбівського р-ну Черкаської обл. і перевезли його до музею (наказ № 33 від 01.08.1980 р.). В цьому селі вдалося виявити й інші цінні предмети музейного значення, для перевезення яких 11–16 серпня 1980 р. виїхала група музейних працівників, до якої входив Петро Васильович, а також М. І. Жам, В. Ф. Чирка, П. І. Чирка, І. Д. Перепелиця, А. А. Саприга, М. І. Петруня, І. О. Вірьовка (наказ № 34 від 10.08.1980 р.).
Також П. В. Бутник брав участь в експедиції по збору експонатів у Прилуцький р-н Чернігівської обл. Вона проходила 27–28 січня 1981 р. за участю музейних працівників О. М. Мельника, І. І. Чирки, Ф. С. Чирки, І. Д. Перепелиці, М. І. Приходька, І. І. Теслі, М. І. Петруні, П. Ф. Щербини, М. О. Яреми, О. І. Юзвікової, Л. О. Годліної, І. В. Кабанової, Г. А. Бойко, В. С. Ковальової (наказ № 4 від 25.01.1981 р.).
11–12 травня 1982 р. П. В. Бутника разом із реставраторами І. О. Вірьовкою, І. Д. Перепелицею, Ф. С. Чиркою та водіями М. І. Приходьком, І. І. Теслею командировано в Київ для демонтажу і перевезення решток споруди ХІХ ст. (наказ № 21 від 10.05.1982 р.).
10–15 листопада 1989 р. П. В. Бутник разом із О. І. Братчиком, І. Б. Козієм, В. Г. Зубером, М. М. Кіченком, В. М. Скрягою, Ф. Й. Лупачем в Українській сільськогосподарській академії (м. Київ) демонтували й перевезли до музею великогабаритну обчислювальну техніку (наказ № 53 від 10.11.1989 р.).
І це лише побіжний огляд експедицій за участю Петра Васильовича Бутника.
Найбільш відомий результат його професійної діяльності – це пам’ятник на честь автора «Слово о полку Ігоревім» (скульптор І. С. Зарічний, художні реставратори І. А. Іванов, С. Л. Чумаков), встановлений в м. Переяславі-Хмельницькому в травні 1993 р. на перетині вулиць Богдана Хмельницького та Покровської. Петро Васильович разом із Іваном Олексійовичем Вірьовкою вкрили цей пам’ятник мідним листом товщиною 0,15 мм. З мідних листів по лекалах вирізали заготовки, підігрівали їх (при нагріванні мідь стає м’якою й піддатливою), після чого накладали на основу із цементу і скловолокна, а стики скріплювали флюсом. Спершу скульптор І. С. Зарічний сумнівався, що музейні реставратори здатні виконати цю складну роботу, навіть, планував викликати фахівців із Києва. Та після переконливого зауваження М. І. Сікорського – «ці хлопці все зроблять» – погодився. За два дні Петро Васильович із Іваном Олексійовичем завершили роботу. На спомин на бетонному підмурку пам’ятника залишили свої автографи. Вони й досі там. Опісля військовослужбовці строкової служби із місцевої військової частини обробили пам’ятник 10-відсотковим розчином соляної кислоти, а зверху покрили воском.
Впродовж багатьох років у обов’язки П. В. Бутника входив догляд за музейним автопарком. Далеко не нові й місцями вже вкриті іржею автомобілі потребували частого фарбування. Найбільше роботи у Петра Васильовича було, коли він готував машини до техогляду. Також він здійснював поточний косметичний ремонт військової та сільськогосподарської техніки, яка експонувалася в Музеї-діорамі «Битва за Дніпро в районі Переяслава і створення Букринського плацдарму восени 1943 року» та Музеї хліба.
Мабуть немає у Заповіднику експозиції, якої б не торкалася його рука. Там пофарбувати чи підштукатурити, освіжити, поновити старе, полакувати нове, реставрувати старовинні меблі, транспортні засоби, предмети побуту. Більшість музейних предметів, з огляду на свій солідний вік, потребують постійного системного догляду, оновлення з метою надання експозиційного вигляду, боротьби зі шкідниками деревини, іржею тощо. Всю цю роботу виконував Петро Васильович на посадах лаборанта з хімічної обробки дерев’яних конструкцій, реставратора, художника-реставратора. Доводилося працювати й підсобним робітником. Про це йдеться, зокрема, в наказі № 19 від 11.05.1989 р.: «Художника-реставратора П. В. Бутника призначити підсобним робітником за сумісництвом з 10.05.89 р.». З 1.01.2003 р. П. В. Бутника переведено на посаду завідувача реставраційною майстернею. З 1 листопада 2006 р. він продовжив роботу у Заповіднику вже на посаді реставратора пам’яток дерев’яної архітектури реставраційної майстерні НІЕЗ «Переяслав». 1.07.2014 р. переведений на посаду реставратора виробів з дерева реставраційної майстерні (наказ № 116-ОС від 12.08.2014 р.). Наказом № 04-ОС від 22.01.2018 р. з 1 лютого 2018 р. переведений на посаду музейного доглядача науково-дослідного відділу «Дендропарк» науково-дослідного філіалу «Музей народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини». Через кілька днів наказом № 12-Ос від 02.02.2018 р. переведений на посаду музейного доглядача науково-дослідного відділу «Музей хліба» з 6 лютого по 31 серпня за строковим трудовим договором, по завершенню строку дії якого був звільнений (наказ № 140-ОС від 20.08.2018 р.).
За понад 49 років музейної роботи Петро Васильович із звичайного реставратора став висококваліфікованим майстром з реставрації унікальних музейних пам’яток (меблів з цінних порід дерева, творів мистецтва, предметів побуту тощо).
Реалізував себе Петро Васильович і в особистому житті. В 1971 р. одружився, з дружиною Ольгою провів довгі щасливі роки разом. 1972 р. народилася донька Тетяна, а в 1983 р. – донька Наталія.
Тепер він не з нами… Відійшла у Вічність добра і щира людина. Він зробив багато корисного для музею, відзначився реальними справами. Музейні працівники знали його як кваліфікованого та досвідченого спеціаліста, майстра своєї справи, доброзичливого колегу з тонким почуттям гумору, енергійного чоловіка, надійного порадника. Таким Петро Васильович назавжди залишиться в пам’яті тих, хто жив і працював поруч з ним.
Колектив Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав» висловлює щире співчуття рідним та близьким покійного, колегам і друзям, які знали, поважали і любили Петра Васильовича. Вічна та світла пам’ять Петру Васильовичу і вічний спокій його душі!
Фрагмент зі спогадів Петра Васильовича Бутника із книги «Михайло Іванович Сікорський: творець історії й хранитель часу». В цих рядках все його єство, харизма, неповторна манера висловлюватися, душа:
«У червні 1969 р. я прийшов працювати до історичного музею реставратором. Прийшов я з Гурою Василем Мефодійовичем. Він мене привів до М. І. Сікорського і сказав, що є вакансія реставратора: від В. М. Гури пішов напарник. Написав я заяву і почали ми працювати на різних роботах: малярка, штукатурка, фарбування і ремонт автомобілів, виконували вантажні роботи. Тоді не рахували – моя це робота чи ні. Улюблена фраза директора: «Петя, зроби чудо!». Як виконав роботу, чуєш: «Це ж таке щастя, ой спасибі, спасибі!»
Стосунки з М. І.Сікорським були суто службові. Працював я тоді, у 1969 р., у музеї просто неба, фарбував дачу Горчакова. Під’їхав до мене Шитіков Петро Іванович і сказав, щоб я прийшов до Михайла Івановича на козацький постій. Там усі музейні працівники насипали вал. Коли я під’їхав, він сказав: «Людочки, минуточку! Оцей чоловік должен зробить чудо». У відповідь я сказав: «Петра-чудотворця не пам’ятаю, а апостол такий є». Усі засміялися, а я запитав: «Яке чудо я повинен зробити?». Сікорський відповів: «Срочно треба зробити діораму. Вибирай собі помічників, кого хочеш». Я відповів, що беру садову бригаду. Наступного дня ми взялися до роботи: оббивали штукатурку, звозили матеріали. Працювали без відпочинку, тому що наближалися морози. Коли закінчили штукатурку і ґрунтовку, другого дня вранці Михайло Іванович прийшов подивитися на роботу. Вигляду то все не мало, бо позамерзало. Сікорський сказав: «Гидотно. Але ти, Петро, зробиш хороше». Ми з бригадою зробили так, що вигляд став нормальний, і Сікорський сказав: «Спасибі, ідіть отдихайте»!
Був такий випадок у музеї-діорамі. Приходжу я на роботу, електрик Саприга Антон Антонович сказав, щоб ми ішли до Михайла Івановича. Сікорський сказав: «Ідіть у діораму, там щось упало на картину». Прийшли ми у музей і побачили, що лопнув у 2-х місцях металевий квадрат довжиною 6 м, який знаходився у кладці між куполами. Одним кінцем він завис на картині, а другим – на тросі. Я узявся його тягнути (напарник не міг допомогти, бо не можна було туди підійти). Нелюдськими зусиллями я стягнув цей металевий квадрат і таким чином урятував картину. Відремонтували каркас картини, спустили металевий квадрат на підлогу і пішли до Михайла Івановича доповісти, що все в порядку. Коли зайшли до його кабінету, Михайло Іванович із жахом спитав: «Ну що там?» Саприга відповів, що один чоловік (показує на мене) врятував картину. Сікорський розсміявся: «Це ж таке щастя!». На знак подяки він дістав із кишені 25 карбованців і 10 карбованців – нам на могорич.
Якось узимку ясної морозної днини надумали поїхати на рибалку – я, Приходько Микола, Мельник Леонід. Стоїмо біля входу до музею і чекаємо Михайла Івановича з обіду, щоб попросити транспорт. Заходить у двір Михайло Іванович, привітався. Ми йому кажемо: «Який гарний сонячний день». Михайло Іванович у відповідь: «А що ви хотіли?». Ми відповідаємо, що хочемо поїхати на рибалку у суботу (це було в п’ятницю). Михайло Іванович: «Я не возражаю, тільки треба зробити чудо». Питаємо: «Яке чудо?». Михайло Іванович говорить: «Треба підсунути трап до літака». Ми зібрали інструменти, матеріали, які треба, швиденько з’їздили туди, підсунули трап, підняли сходовий майданчик від трапу, застрахували, щоб уся конструкція не впала, бо там лазили діти. Михайло Іванович був дуже задоволений, казав: «Ой спасибі, це щастя». І дав дозвіл та транспорт на рибалку.
Одного разу М. І. Сікорський позвав мене і сказав: «Діораму голуби послідом забруднили. Якби ти їх якось половив». Я взяв підсаку, жердку, ліхтарик і пішов їх ловити. Половив їх усіх. Пішов і сказав: «Михайле Івановичу, цих голубів уже немає». Він відповів: «Спасибі, іди оддихай». А голубів я приніс додому (було їх штук 50)».
