Співробітники Музею кобзарства Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав» у ході краєзнавчих розвідок відкривають багато цікавих імен із культурного простору Переяславщини. Автори ставлять за мету розповісти про ті сторінки нашої історії, які дають нам можливість ідентифікувати українців як етнос із багатою історією та культурою. В цьому контексті важливо згадати про одну із тих щиро українських родин, яка проживала в м. Переяславі на березі річки Трубіж. Це родина Коцарів і, навіть назва того кутка в місті була відома, як Коцарівщина.
Нащадки цієї родини, зокрема Г. Л. Токмань, на прохання авторів, підготувала рукописні спогади про деяких представників свого славного роду. Серед них нас зацікавили такі постаті, як Пантелеймон Михайлович Коцар та Юрій Антонович Коцар.
Ось деякі уривки із спогадів Г. Л. Токмань: «Рідний брат мого діда Антона Пантелеймон Михайлович Коцар народився 1887, помер 1957 року. Про рід Коцарів від мами, Вікторії Антонівни Кузьменко (дівоче прізвище – Коцар), знаю таке.
Найдавніші відомості, які маю, - про Макара Коцаря. Родом він із села Піщане біля Золотоноші, за фахом коваль. Відслужив у Російській армії, зокрема взяв участь у війні з Францією 1812 року, повернувся в Україну і оселився у Переяславі, придбавши ділянку землі на березі Трубайла. Нині тут (вулиця Небесної сотні, 75) мешкає моя родина, збережена садиба, стоїть будинок, розбудований на основі старої хати - усе поділено між 4 спадкоємцями з нашого роду. Макар поставив кузню, одружився, мав 10 дітей.
Серед дітей був мій пращур - Михайло Макарович. Він також був ремісником, а саме – пічник. Про його дружину відомо тільки ім’я - Парасковія.
У Михайла Макаровича був син Михайло, чинбар. Мама показувала місця в саду, де стояли будівлі і було вирито ями для обробки шкур, пам’ятала діда Михайла, який цим займався. Чинбарству Михайло Михайлович навчив і сина Антона, ці вміння йому знадобилися пізніше, під час Другої світової війни, коли потрапив під німецьку окупацію (Дніпропетровський завод, де працював, не встиг евакуюватися, розбомбили в дорозі): родина виживала завдяки тому, що дід Антон м’яв шкіру і шив людям чоботи.
Дружину Михайла Михайловича Коцаря звали Олександрою, дівоче прізвище – Філоненко. Маю сьогодні родичів Філоненків, які пам’ятають про цей родинний зв’язок. У подружжя було троє синів - Антон, Пантелеймон, Олексій. Олексій помер від хвороби хлопцем. Його ховали в страшну завірюху, тому на краю кладовища - саме тут згодом утворилося місце поховання Коцарів. Де давніші могили - невідомо.
Антон Михайлович Коцар до революції 1917 року був механіком на кораблі Чорноморського флоту Росії. У час революцій і війн початку ХХ ст. повернувся до Переяслава, був дуже майстровитий і практичний, тож переїхав з родиною до Дніпропетровська, там урятував сім’ю від голоду, працюючи головним механіком хлібозаводу, родина жила у будиночку для службовців на території підприємства. Згодом отримали квартиру, росли діти. Дружина також переяславка – Анастасія Сергіївна Левченко, з родини м’ясника-заводчика Сергія Леонтійовича Левченка (батько Леонтій Левченко був м’ясником) і Марфи Іванівни Чухно (батько Іван Чухно був скорняком). Бабуся Наця (як ми її називали) отримала фах бухгалтера.
Дід Антон мав музичне обдарування, прекрасно співав. Виконував не тільки народні пісні, а й класику, один з улюблених творів – «Лакрімоза» з «Реквієму» Моцарта. Передав своїм дітям - Юрію, Вікторії і Олександрі - любов до співу. Юрій Антонович Коцар став професійним музикантом (хоча основна його професія – медицина, хірург, викладач), протягом 50 років керував капелою бандуристів Київського медичного інституту ім. Богомольця, де паралельно й викладав. У шкільні роки в Дніпропетровську мої мама (Вікторія) і дядько (Юрій) брали активну участь у самодіяльності: Юра грав на бандурі і співав, Вітя (так маму називали в родині) співала. Цей дует подобався глядачам, діти перемагали в конкурсах і навіть були запрошені до участі в підсумковому республіканському концерті, що проходив у Оперному театрі в Києві. Республіканський журнал «Україна» вийшов з їхнім фото на сцені театру, глядачі довго аплодували, організатори просили на біс виконати яку-небудь пісню про Сталіна, але дует з Дніпропетровська знав і виконував тільки народні українські пісні. Мама розповідала, що, коли вони повернулися до свого міста, бабуся Наця їх зустрічала на вокзалі, вони радісно почали їй розповідати, що бачили Постишева й інших керівників держави, які їх вітали, але Анастасія Сергіївна різко обірвала дітей: «Тихіше, тихіше…», цих керівників уже оголосили ворогами народу і невдовзі розстріляли. Був час сталінських репресій, проте школи у Дніпропетровську вели навчання українською мовою, бандура звучала. Після війни русифікація набере нових обертів.
Син Юрій пройшов усю війну, Антон Михайлович був призваний до армії після визволення Переяслава. У Німеччині в одному з міст, на мосту, батько і син раптово зустрілися. Обоє повернулися живими. Юрій і Вікторія здобули вищу освіту в медичному інституті, студентами теж співали, стали засновниками Капели бандуристів Київського медичного інституту імені Богомольця. Мама після інституту більше не жила у Києві, а дядько став киянином і не залишав свого захоплення бандурою. Багато переяславців, які ставали студентами медінституту, вступали до капели на запрошення дядька, який цінував голоси і патріотизм своїх краян. Один з його синів, Антон Юрійович Коцар, закінчив Київську консерваторію і є професійним музикантом.
Мій дядько Юрій Антонович Коцар був палким патріотом. З раннього дитинства пам’ятаю, як він збирав рід у саду біля столу, коли влітку всі з’їжджалися на батьківщину, і керував родинним вокальним гуртом, над кутком (Коцарівщиною) розлягалися безсмертні українські пісні – народні і літературного походження. Такий же спів лунав і над Дніпром, адже у родинній традиції були виїзди на старі улюблені здавна місця для риболовлі. Не забуду останній такий виїзд до озер, які незабаром мали стати дном штучного водосховища – чергового моря, з душевним болем усі дивилися на порубані дерева, пісні біля вогнища звучали драматично й піднесено. Юрій Антонович дуже любив читати Шевченка, підтримував мене і як українського філолога (все радив: напиши про Шевченка), і як учасника національно-демократичного руху (коли приїздила до Києва на мітинги, конференції, з’їзди Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка і Народного руху, зупинялася у нього вдома і мала моральну підтримку, розуміння).
Про діда Панька (так його називали в родині) знаю те, що був співаком і музикантом, самотужки виготовляв бандури. Був одружений (дружину звали Катерина), дітей не мав. Діда Панька я не пам’ятаю, діда Антона і бабусю Нацю пам’ятаю добре, як і їхню хату, луг, кізочок. Повернувшись до рідного Переяслава під час Другої світової війни, Антон і Анастасія Коцарі вже нікуди не переїжджали, залишилися жити на дідизні. Садили дерева, обробляли город, тримали курей та кіз, піклувалися про дітей - усім дали вищу освіту.
Антон Михайлович, Анастасія Сергіївна, Пантелеймон Михайлович Коцарі померли рано, нестарими людьми, у 1950-х роках. Поховані поруч з братом Олексієм Михайловичем, батьками Михайлом Михайловичем та Олександрою Семенівною Коцарями на Альтицькому кладовищі. Там же спочивають Юрій Антонович і Вікторія Антонівна Коцарі».
Чому нас зацікавила така непересічна і талановита українська родина Коцарів? Спочатку, саме через бандуру переяславського майстра Пантелеймона Михайловича Коцара (Е-3692, КВ-22987), яка експонується в Музеї кобзарства НІЕЗ «Переяслав» і заслуговує уваги, як до себе так і до майстра який її виготовив. Прямих родичів Пантелеймона Коцара, в Переяславі залишилося мало, адже все дитинство, юність і молодість, авторка спогадів – Ганна Леонідівна, проживала на Сході України, і лише останні п'ятнадцять років є жителькою прабатьківщини свого роду. Вона викладач Університету Григорія Сковороди в Переяславі, професор. Та й про брата свого діда – Пантелеймона Михайловича Коцара, Ганна Токмань знала лише з розповідей в родині. Тому ці спогади цінні для дослідників-краєзнавців, адже історія певного краю складає історію нашого правічного народу, історію цілої України.
Повертаючись до поч. ХХ ст. варто зазначити, що в 1910 – 1915 рр., у Переяславі працювала хорова капела під орудою відомого хормейстера Нестора Городовенка, і це дуже захопило талановитих переяславців. В родині згадували, що Панько Коцар співав у хоровому колективі, яким керував Н. Городовенко в Переяславі. Існують фотосвідчення, що у 20-х роках ХХ ст. П. Коцар був учасником Полтавської селянської хорової капели «Вік». Саме у ті роки він познайомився з бандурним мистецтвом та розпочав майструвати свою бандуру.
У кінці 20-х на початку 30-х рр. ХХ ст. – коли розпочалося гоніння на всі прояви української етнічної культури, творчі колективи, які спрямовували своє мистецтво на популяризацію української традиції, репертуару українських композиторів М. Леонтовича, К. Стеценка, Л. Ревуцького, Д. Бортнянського, М. Лисенка зазнавали переслідувань від влади, жорсткого контролю, аж до розформування колективів.
На початку 30-х рр. ХХ ст. П. М. Коцар повертається до Переяслава і стає одним із найактивніших учасників народного драматичного колективу в місті. Тоді ж він і дав перші навики гри на бандурі П. Ф. Палагуті – аматору співаку та драматичному актору, керівнику місцевого осередку культури. Пантелеймон Коцар виготовив інструмент для свого учня Петра Палагути. Згадана бандура це інструмент зрячого аматора бандуриста, він не кобзарський, тому що в його конструкції вже присутні додаткові два кілочки, як пошук хроматизації звуку.
Петро Федорович протягом всього життя працював із бандурою, організовував виступи та репетиції колективів народних аматорів передавав своє вміння молоді тих років – І. П. Хрумалу, М. Я. Овсянніковій. На думку авторів, саме цей інструмент ми бачимо на світлині 1938 р. в руках переяславського бандуриста П. Ф. Палагути. На світлині зображена бандура П. М. Коцара, вона виготовлена майстром без креслень, має свої, притаманні лише їй особливості й вирізняється від інших обрисами, розмірами, кріпленням приструнка, кобилки, формою голосника, голівки, кілочків тощо. На жаль інструмент має значні візуальні пошкодження та втрати. Загалом, у колекції НІЕЗ «Переяслав» є три інструменти цього майстра та один зберігається в приватній колекції.
Підготовлено:
за польовими матеріалами авторів. Записано від респондента Г. Л. Токмань, 1953 р. н., м. Переяслав, вереснь 2018 р.;
фото з родиного архіву Коцарів та РБК м. Переяслав.
Завідувач НДС «Музей кобзарства» С. А. Тетеря
Молодший науковий співробітник НДС «Музей кобзарства» Н. В. Костюк
-
П. Ф. Палагута – учень П. М.Коцаря, з бандурою його роботи. 1938 р
П. Ф. Палагута – учень П. М.Коцаря, з бандурою його роботи. 1938 р
-
Пантелеймон Коцар (1887 – 1954 рр.) – майстер виготовлення бандур із м. Переяслава
Пантелеймон Коцар (1887 – 1954 рр.) – майстер виготовлення бандур із м. Переяслава
-
Полтавська селянська капела «ВІК» ( в останньому ряду,четвертий зліва – Пантелеймон Коцар), 30-ті рр. ХХ ст
Полтавська селянська капела «ВІК» ( в останньому ряду,четвертий зліва – Пантелеймон Коцар), 30-ті рр. ХХ ст
-
Юрій Коцар (1923 – 2005 рр.) – лікар ортопед, керівник Капели бандуристів ім. Т. Шевченка Київської медицинської академії ім. О. О. Богомольця
Юрій Коцар (1923 – 2005 рр.) – лікар ортопед, керівник Капели бандуристів ім. Т. Шевченка Київської медицинської академії ім. О. О. Богомольця
-
Родина Коцарів біля родового будинку, 1915 р.
Родина Коцарів біля родового будинку, 1915 р.
