Микола Костомаров був близьким другом Тараса Шевченка і одним із засновників Кирило-Мефодіївського товариства (1846) й автор програмного твору – «Книга буття українського народу».
Народився у с. Юрасівка Острогозького повіту Воронезької губ. (нині РФ). Батько був місцевим поміщиком, нащадком козаків-переселенців, які заснували у XVII ст. Острогозький полк Східної Слобожанщини, а мати, Тетяна Петрівна Мильникова (Костомариха, як звав її Тарас Шевченко), була українською селянкою-кріпачкою. Батько з матір'ю обвінчались після народження сина. Батько трагічно загинув у 1828 р., не встигши усиновити Миколу. Тому до 1832 р. М. Костомаров перебував у кріпацькій залежності й отримав волю завдяки неймовірним зусиллям і матеріальним жертвам матері. Цей факт вплинув на подальшу долю і світогляд майбутнього вченого.
Микола Костомаров навчався в Московському пансіоні та у Воронезькій гімназії, яку закінчив 1833 р. Того ж року вступив на історико-філологічний факультет Харківського університету (1833-1836). У цьому навчальному закладі проявилися його надзвичайні здібності: в університеті вивчав стародавні й нові мови, античну історію, німецьку філософію і нову французьку літературу, вчився грати на фортепіано, почав писати вірші. Завдяки відомому професору-славісту І.Срезневському визначилися основні захоплення Миколи Костомарова: фольклор і козацьке минуле України. Вже в харківський період життя Костомаров став схилятися до думки про те, що серед слов'янських народів саме українському належить особлива місія у справі визволення всіх слов'ян від імперського деспотизму і кріпосницького рабства. У віршах і поемах тих років він оспівує князівські і козацькі часи України. Свої поетичні твори М. Костомаров друкує в різних альманахах і видає у вигляді збірників «Українські балади» (1838) і «Гілка» (1840) під псевдонімом «Ієремія Галка». Тоді ж під впливом творчості Вільяма Шекспіра створює історичну драму «Сава Чалий» (1838) і трагедію «Переяславська ніч» (1841).
Якийсь час після університету М. І. Костомаров служив у Кінбурнському драгунському полку юнкером (1837-1839). Розбираючи багатий архів Острогозького повітового суду, у якому зберігалося діловодство колишнього козацького полку з часу заснування міста, Костомаров став істориком Острогозького полку (1837). Його твір з цього приводу не зберігся, проте він відіграв велику роль у визначенні наукових інтересів молодого вченого.
Залишивши службу в армії, М. Костомаров їде до Харкова, а потім до Москви писати історію слобідських козаків. Ідея власної історіософії Костомарова на той час вже була сформована – головне це історія народу та його духовного життя, а не історія держави Він навіть визначив собі життєве кредо: «З народом проти держави».
У 1840 p. M. І. Костомаров здав магістерський екзамен і почав працювати над дисертацією «Про причини та характер унії в Західній Росії». Фактично у своїй дисертації він висвітлив боротьбу українського народу за незалежність від шляхтянської та католицької експансії, показав народні маси як найважливіший суб'єкт історії. Тому захист не відбувся. Але вчений видав роботу окремою книгою в 1841 р. Це об'єктивне дослідження викликало люті протести церковної влади, яка побачила в ньому відхід від офіційного трактування даної історичної проблеми.
На початку 1840-их pp. M. І. Костомаров працював помічником інспектора в Харківському університеті, викладав історію у приватних школах та інших навчальних закладах, не припиняючи займатися науковою та літературною діяльністю. М. Костомаров також писав біографічний нарис родини князів Острозьких та цікавився повстанням козаків під проводом Наливайка. У 1844 p. він захистив дисертацію «Про історичне значення руської народної поезії», у якій заявив про своє позитивне ставлення до поезії Т. Г. Шевченка. Костомаров здобув звання магістра й мав змогу зосередитися на науковій та педагогічній праці.
У 1845 р. він залишив Харківський університет і переїхав спочатку до Рівного, потім – до Києва, де спершу працював старшим учителем у гімназії. Познайомився з найавторитетнішим на той час ученим Михайлом Максимовичем. У 1847 р. вчена рада Київського університету обрала М. І. Костомарова викладачем російської історії, а пізніше — ад'юнкт-професором.
Яскрава фігура Костомарова приваблювала талановитих молодих науковців та митців, зокрема, Василя Білозерського, Миколу Гулака, Пантелеймона Куліша, Опанаса Марковича. У грудні 1845 – січні 1846 року вони створили слов'янофільсько-українське Кирило-Мефодіївське братство, до якого незабаром приєднався й Тарас Шевченко. Своє завдання братчики бачили в поширенні передових ідей «слов'янської взаємності». Більшість кирило-мефодіївців – Костомаров, Гулак і Білозерський, були скоріше романтиками-слов'янофілами, зате Куліш і Шевченко становили патріотичне українське крило організації. До програмних документів кирило-мефодіївців насамперед належить написана М. Костомаровим «Книга буття українського народу». Але до практичної діяльності братчиків справа не дійшла. Студент Петров, підслухавши їхні розмови та ввійшовши до них у довіру, у березні 1847 р. написав донос попечителю Київського навчального округу генерал-майору Траскіну. Донос негайно переправили до Петербурга начальнику III відділення графу Орлову. Всіх заарештували з відомими наслідками.
24 червня 1848 р., відбувши рік у Петропавловській фортеці, М. І. Костомаров був засланий у Саратов. Тут він працював у Саратовському статистичному комітеті перекладачем при губернському правлінні. Оскільки перекладацької роботи не було, губернатор доручив політичному засланцеві завідувати секретним відділом, у якому велися справи «розкольників». М. Костомаров скористався нагодою й зацікавився життям розкольників та інших сектантів, в результаті чого з’явилося нове дослідження «Бунт Стеньки Разина» (1853).
У 1857 р. вийшла друком велика ґрунтовна праця вченого «Богдан Хмельницький» з історії українського козацтва першої половини та середини XVII ст. Одним із перших серед українських істориків, Микола Костомаров довів у своїх працях належність князівської Русі до історії сучасної йому України. Вже в перших рядках праці вчений наголошує – український народ є найголовнішим спадкоємцем державності Київської Русі, зберігши усі демократичні традиції Давньокиївської держави. У першій главі «Богдана Хмельницького» Костомаров, більш як на ста сторінках розглядає історію українського суспільства від часів занепаду Київської Русі аж до епохи гетьмана Богдана Хмельницького.
1859 р. з М. І. Костомарова було знято заборону «служить по научной части», він переїздить до С.-Петербурга і очолює кафедру російської історії в Петербурзькому університеті як екстраординарний професор. Лекції його користувалися величезною популярністю. Теми лекцій були розгорнені ним у ряді наукових праць: «Начало Руси» (1860), «Две русские народности» (1861), «Черты народной южнорусской истории» (1861), «Мысли о федеративном начале в древней Руси» (1861) та ін.
У Петербурзі М. Костомаров мав можливість зустрічатися з Т. Шевченком, М. Чернишевським, П. Кулішем. Разом з В. Білозерським і П. Кулішем він організував перший український журнал «Основа», який виходив у 1861–1862 рр. У ньому були надруковані теоретичні праці М. Костомарова «Думки про федеративний початок у Древній Русі», «Дві руські народності» і «Риси народної південноруської історії». За участю М. Костомарова були створені журнали «Киевская старина» та «Вестник Европы». У «Вестнику Европы» побачила світ фундаментальна монографія М. Костомарова «Останні роки Речі Посполитої» (1869–1870), що була удостоєна премії С.-Петербурзької академії наук.
Микола Іванович листувався з Олександром Герценом і регулярно друкувався в його альманасі «Колокол» (Лондон). На сторінках «Колокола» без цензурних обмежень він зміг опублікувати гострі історико-публіцистичні статті «Правда москвичам про Русь» і «Правда полякам про Русь».
У 1862 р. на знак протесту проти утисків вищої освіти М. І. Костомаров подав у відставку з посади професора петербурзького університету і більше до викладацької роботи не повертався. Займався науковою, громадською роботою, публіцистикою. З 1860 р. як член Археографічної комісії М. Костомарова бере активну участь у періодичному 12-томному виданні зібрання документів з історії України та Білорусі XIV – XVII ст. – «Акти, що стосуються історії Південної і Західної Росії, зібрані і видані Археографічною комісією» (1863–1885). Микола Іванович був упорядником посмертного видання «Кобзаря» (1867 р.).
Ідеї вченого справили помітний вплив на напрямок праці Археологічних з’їздів. М. І. Костомаров брав участь у III археологічному з'їзді в Києві, був головою відділення історіографічної географії та етнографії (1874). Під овації в залі університету Св. Володимира він зачитав реферат «Про утворення київської дружини та її значення в давні часи і про її зміни в наступному побуті руського народу».
Поїздка авторитетного вченого до Переяслава 8 (20) серпня 1884 р., була пов’язана з його наміром ознайомитися з давньою історією міста. Це була остання в житті ученого наукова подорож, яку він здійснив разом зі своїм молодшим товаришем Василем Петровичем Горленком. Саме Переяславу була присвячена остання публікація дослідника 1885 р. «Поездка в Переяслав» у журналі «Історичний Вісник», яка вийшла вже після його смерті. Як зазначав редактор журналу, рукопис статті був переданий М. І. Костомаровим ще за його життя, але історику хотілося додати до неї малюнки Вознесенської, Борисоглібської церков та альтанки в с. Борисівка, де проводились водосвяття (якої на той момент вже не існувало). Виготовлення малюнків уповільнило своєчасний вихід статті.
М. І. Костомарову на той час вже було 67 років, після отриманих раніше травм, він ослаб і подорож давалася йому взнаки – часто стомлювався. Їхній маршрут проходив з маєтку Дідівці, що на Прилуччині, пирятинським шляхом через Яготин. У Переяслав дослідники прибули поночі і зі слів В. П. Горленка поселилися в готелі. Наступного дня – 9 (21) серпня, перед оглядом храмів Переяслава, мандрівники відвідали давнього товариша Т. Г. Шевченка – А. О. Козачковського.
У першу чергу М. І. Костомарова цікавили можливі залишки пам’яток давньоруського часу. Не знайшовши нічого подібного, він розчаровано констатує: «В настоящее время напрасно было бы искать здесь вещественных памятников удельно-вечевой старины. Такова, впрочем, судьба всех наших древних городов. Все здания, за исключением церквей, да и то не всех и не повсюду, строились деревянные, а потому исчезали с лица земли…».
Оскільки старожитностей давньоруської доби не було знайдено, М. І. Костомаров звертає увагу на переяславські храми, які на його думку, могли бути пов’язані з подіями козацької епохи. Насамперед він прагнув оглянути дерев’яну Успенську церкву на території колишніх дитинця і цитаделі, де проходила так звана Переяславська рада 8 (18) січня 1654 р., а разом з тим і церковні речі, пов’язані з цією подією. У настоятеля храму протоієрея Миколи Терлецького учений дізнався, що церкву в 1874 р. через ветхість визнали непридатною для ведення богослужінь, а у 1880 р. взагалі закрили через її аварійний стан. М. І. Костомаров оглянув інтер’єр, кроками виміряв внутрішній простір храму. Крім того М. О. Терлецький показав у кількох місцях вівтарної частини Успенського храму залишки старої стіни, яка зовнішньо відрізнялася від інших стін храму. Саме через таку різницю кладки стін виникла навіть полеміка у науковому середовищі. М. Терлецький вважав, що всі рештки «історичної» церкви зникли. М. І. Костомаров повністю поділяв точку зору протоієрея. «…следовательно ныне существующая мало представляет сходство с тою, в которой происходило важное историческое событие», – зробив остаточний висновок учений.
Цікавився М. І. Костомаров місцем проведення самої Переяславської ради. Спочатку він схилявся до версії, що рада могла збиратися на захід від Успенської церкви. Але, на його думку, там замало місця «и это побуждает предположить,», – міркував учений, – «что рада эта собиралась на южной стороне от церкви; хотя и там теперь застроено, но постройки, очевидно позднейшего времени, а свойство почвы заставляет полагать, что там прежде было открытое место, или майдан».
Після Успенської, мандрівники оглянули кам’яну, Михайлівську церкву з. дзвіницею 1743-1750 рр. будівництва. Церква знаходилася у крайній південній точці колишньої цитаделі і зв’язувалася вулицею Михайлівською (нині вул. Михайла Сікорського) з Успенським храмом. Наступна церква, яку відвідали мандрівники була Покровська, яка у той час відігравала роль соборної. В ній М. І. Костомаров розглядав відому ікону «Покрова Пресвятої Богородиці», написану на початку ХVІІІ ст., яка вирізнялася високопрофесійною художньою роботою й незвичайним неканонічним зображенням (нині її копія у Національному художньому музеї України в Києві). Микола Іванович намагався ототожнити зображених на іконі людей з реальними історичними особами.
Наступною пам’яткою архітектури, яку відвідали мандрівники, став Вознесенський монастир. Вознесенський собор разом з дзвіницею, незважаючи на те, що були побудовані у різний час і відповідно в різних архітектурних стилях, видалися М. І. Костомарову схожими на архітектуру київської Софіївської церкви з прибудовами. Автор згадує про різьблений іконостас ХVІІІ ст., який не так давно знаходився у церкві і без потреби був замінений іншим, який не мав ніякої історичної та художньої цінності. М. І. Костомаров цікавився й іншими церковними цінностями: мощами св. мученика Макарія Токаревського, його книгою «Беседы св. Иоанна Златоуста на четырнадцать посланий св. апостола Павла» 1623 р. із власноручним написом, Пересопницьким Євангелієм, подарованим гетьманом І. С. Мазепою у 1701 р., єпітрахіллю, подарованою монастирю матір’ю гетьмана – ігуменею Марією Магдалининою у 1700 р., плащаницею молдовського господаря 1569 р., фелонню св. Єфрема – єпископа переяславського ХІ ст.
Оглянули мандрівники цегляний будинок семінарії, у якому від 1816 р. розміщувалося духовне училище, а також інші будівлі монастиря. Щодо решти переяславських храмів М. Костомарова зауважив: «Кроме упомянутых церквей, в Переяславе есть еще несколько деревянных церквей, не представляющих никаких исторических достопримечательностей, кроме Воскресенской церкви, старее прочих, бывшей некоторое время местопребыванием мощей св. Макария». Наостанок М. І. Костомаров і В. П. Горленко відвідали місце загибелі князя Бориса Володимировича в с. Кондоїдівка (с. Борисівка). Вчений хибно датував пам’ятного хреста не 1664 р., а 1684 р., вважав реальним побудову князем В. Мономахом на цьому місці церкви («Альтської божниці»), руїни якої до нього намагалися знайти О. І. Лєвшин, П. П. Свіньїн, В. В. Пассек. Закінчуючи опис переяславських старожитностей М. І. Костомаров підсумовує: «Вот и все, что в Переяславе напоминает о былой старине его». Закінчивши огляд пам’яток, подорожуючі увечері в екіпажі рушили назад до Дідівців.
Учений присвятив цілий абзац своєї праці власним враженням про Переяслав: «С виду Переяслав так себе уездный городишко и притом из плохих, в сравнении не только с русскими городами вообще, но даже – с уездными городками Полтавской губернии. Не говоря уже о губернском городе Полтаве, городки: Ромны, Кременчуг, Лубны, Прилуки, – отстроены лучше Переяслава и отличаются большими удобствами для жизни… При такой мизерности современной жизни Переяслава, казалось бы, этот городок мог представить интерес археологический. Но здесь никто не занимается этим, и даже немногим известно, что Переяслав существует уже более тысячи лет...».
Видатний дослідник написав понад 300 історичних, публіцистичних і літературних творів. Основними працями його життя стали такі капітальні дослідження: «Богдан Хмельницький» (перше видання — 1857 р., третє, вже в 3 томах, — 1876 р.), «Гетьманство Юрія Хмельницького», «Павло Полуботок» (1876), «Руїна» (1879–1880), про трагічні події, що настали після смерті Хмельницького, «Мазепа» і «Мазепинці» (1882–1884), а також фундаментальна праця «Російська історія в життєписах її найважливіших діячів» (1874–1876), де представлені критичні біографії основних героїв давньоруської, української та російської історії. Крім наукових праць, М. І. Костомаров написав низку белетристичних творів на історичну тематику, зокрема «Кудеяр», «Холоп», «Холуй», «Чернігівка». Цінним мемуарним джерелом є його «Автобіографія».
Помер Микола Іванович Костомаров 19 квітня (7 квітня за старим стилем) 1885 р. у Санкт-Петербурзі у віці 68 років. Похований на Волковому цвинтарі у Петербурзі.
Деякі твори М. І. Костомарова:
- Костомаров Н. И. Две русские народности : (Письмо к редактору) // Основа. – 1861. – Кн. 4. – С. 33–80.
- Костомаров Н. И. Лекции по русской истории. Ч. 1 : Источники русской истории. – СПб., 1861. – 100 с.
- Костомаров Н. И. Мысли южнорусса. О преподавании на южнорусском языке // Основа. – 1862. – № 5. – С. 1–6.
- Костомаров Н. И. О значении Великого Новгорода в русской истории // Отечественные записки. – 1862. – Т. 140, Кн. 1. – С. 92–105.
- Костомаров Н. И. Черты южнорусской народной истории // Основа. – 1861. – № 3. – С. 114–165 ; 1862. – № 6. – С. 1–45 ; 1862. – № 10. – С. 11–19.
- Костомаров М. І.. Закон Божий (Книга буття українського народу) = Закон Божий (Книга бытия украинского народа). – Київ: Либідь, 1991. – 38 c.
Джерела та література:
- Костомаров Н.И. Поездка в Переяслав // Исторический вестник. – М., 1885. – № 12. – С. 489-508.
- Горленко В.П. Две поездки с Н. И. Костомаровым // Киевская старина. – 1886. – Т. ХIV. – Январь. – С. 111–123.
- КОСТОМАРОВ Микола Іванович (1817-1885) [Електронний ресурс] // Київський національний університет імені Тараса Шевченка : Незабутні постаті / [Авт.-упор. О. Матвійчук, Н. Струк ; Ред. кол.: В.В. Скопенко, О.В. Третяк, Л.В. Губерський, О.К. Закусило, В.І. Андрейцев, В.Ф. Колесник, В.В. Різун та ін.]. - Київ : Світ Успіху, 2005. – С. 191–192. – Режим доступу: http://www.univ.kiev.ua/ua/geninf/osobystosti/ kostomarov/.
- Постать Миколи Костомарова в українському суспільно-історичному та культурному // Український світ у наукових парадигмах : Збірник наукових праць Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди. — Харків : ХІФТ, 2017. — Вип. 4. — 130 с.
- Роздобудько І. Микола Костомаров (1817–1885) – видатний український історик із Воронезької губернії [Електронний ресурс] // Радіо Свобода. – Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/mykola-kostomarov-skhidna-slobozhanshchyna-ukrayina/31044136.html.
- Бузян Г., Юрченко О. Історія та археологія Переяслава в пошуках перших дослідників ХІХ – початку ХХ ст. // ПЕРЕЯСЛАВІКА: Наукові записки Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав»: / Всеукраїнська наукова конференція «Переяславська земля та її місце в розвитку української нації, державності й культури» (до 100-річчя започаткування музейної справи на Переяславщині; до 95-ої річниці від дня народження Героя України М. І. Сікорського). – Переяслав-Хмельницький, 2018. – Випуск 14 (16). – 428 с. – С. 10-26.
- Бузян Г., Юрченко О. Переяслав у світлі інтересів мандрівників та вчених ХІХ ст. // ПЕРЕЯСЛАВІКА: Наукові записки Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав»: / Всеукраїнська наукова конференція «Переяславська земля та її місце в розвитку української нації, державності й культури» (Пам’яті Олександровича Васильовича Юрченко (1979-2019)). – Переяслав-Хмельницький, 2019. – Випуск 15 (17). – 428 с. – С. 18–39.
Старший науковий співробітник НДВ археології Г. М. Бузян
