Турвонт Венедиктович Кибальчич народився у 1848 р. (за іншими даними – 1849 р.). У перекладі ім’я Турвонт з лат. означає «вихор», «буря», що, судячи з біографії дослідника, відповідало рисам його характеру. Названий він був так на честь святого мученика за віру ІІ ст. Турвона Лангонійського (пам’ять святого – 16 січня). У жодній з біографічних довідок не вказано ні ким були батьки Турвонта, ні місце його народження. В Енциклопедії сучасної України зазначається, що Т. Кибальчич походив з роду дворян Роменського повіту Полтавської губ. Дослідниця його життя й творчості О. Гейда припускає, що Турвонт Кибальчич міг народитися у Москві, а його дідом був Зиновій Іванович Кибальчич (1772–1831) – представник стародубської гілки Кибальчичів, який вважається одним із засновників наукової психіатрії.
За відомостями з «Історико-статистичного опису Чернігівської єпархії» (1873–1874) рід Кибальчичів походив від переселенця із Сербії, учасника гайдуцького руху на початку ХVIIІ ст., молодого священика Грегора Кибальчича (був випускником Києво-Могилянської академії). Турки оголосили за його голову велику винагороду, через що гайдуцька Рада наказала тому разом з дружиною та малолітнім сином перебратися на Лівобережну Україну до Рувимської пустині – монастиря біля міста Сосниця на Чернігівщині, заснованого сербами. У 1709 р. Грегор Кибальчич був рукопокладений у священика храму Різдва Христового міста Стародуба. Відтоді на Стародубщині з’явився священицькій рід Кибальчичів. До середини ХІХ ст. більшість представників родини Кибальчичів належали до духовного стану та обіймали посади священиків у Стародубському, Погарському, Мглинському, Кролевецькому повітах Чернігівської губ. Батько відомого революціонера Миколи Кибальчича вчитель і священик Іван Йосипович був представником Мглинської гілки Кибальчичів. На сторінках «Родословної книги Чернігівського дворянства» згадується прапорщик, згодом підпоручик Аполлон Григорович Кибальчич, дякуючи заслугам якого рід отримав дворянство (30-ті рр. ХІХ ст.).
Турвонт Кибальчич навчався у Санкт-Петербурзькій академії мистецтв, яку не закінчив через те, що був виключений за участь у студентському русі.
Відтак на самому початку 1870-их рр. приїхав до Києва де спочатку працював ретушером у київського фотографа Пастернака. Незабаром завдяки своїм здібностям, енергії, знайомствам з відомими київськими дослідниками, зокрема з професором В. Б. Антоновичем, Т. Кибальчич долучився до археології та захопився колекціонуванням, а конкретно колекціонуванням античних гем. Задля поповнення свої колекції, декілька років поспіль брав участь у археологічних дослідженнях античного міста Пантикапеї. В результаті вийшла в світ перша наукова праця Т. Кибальчича «Древности Пантикапеи» (1873). 1876 р. за багаторічну працю у збиранні нумізматичної колекції Турвонт Венедиктович отримав звання почесного «вольного общника» Імператорської академії мистецтв, яке надавалося, згідно статуту, «русским и иностранным художникам, как за собственные произведения, так и за заслуги в области искусств».
З початку 1870-их рр. Т. Кибальчич брав активну участь у дослідженнях курганів та слов`янських старожитностей в Київській, Чернігівській, Полтавській губерніях у складі експедиції під керівництвом проф. В. Б. Антоновича. Зафіксована його участь у дослідженнях таких пам’яток як: давньоруські курганні могильники Х – ХІІІ ст. біля м. Ромни та сс. Глинськ та Ведмеже Роменського повіту Полтавської губ., давньоруські городища у сс. Грицівка та Красний Колядин Конотопського повіту Чернігівської губ., городища у м. Каневі та в с. Селище Київської губ., низка курганів у Верхньому та Середньому Посуллі.
У 1878 р. Турвонт Кибальчич першим навіть серед професійних археологів дослідив залишки Благовіщенської церкви ХІІ ст. на Чернігівському дитинці. У червні 1878 р. Т. Кибальчич оглянув місце обвалу та проявлення фундаментів давнього храму та зробив перші обміри фундаментів та стін храму. Під час розкопок ним було знайдено: залишки мозаїчної підлоги, шматки заліза (ймовірно з покрівлі храму), наперсний хрест-складень, два залізних ключі, кам’яні бусини. Під церквою зафіксовано численні поховання давньоруського часу, два з яких ним описано. У публікації результатів досліджень (авторства протоієрея Іоанна Кибальчича, певно, родича дослідника), було проаналізовано відомі та доступні на той час джерела про походження храму, на основі яких було створено перший з відомих описів історії Чернігівської церкви Благовіщеня. Академік Б. О. Рибаков віддав належне ролі Т. Кибальчича у дослідженнях храму, стверджуючи що «наука должна быть благодарна Кибальчичу, т.к. его раскопки позволяют воссоздать ту часть здания собора, которая сейчас уже совершенно разрушена».
З 1873 р. Кибальчич став активним учасником експедицій Південно-західного відділу Імператорського Російського географічного товариства, в яких збирав етнографічний матеріал і на його основі написав нариси, присвячені традиційній обрядовій культурі українців: «Сообщение о русалках и погребальных обычаях по представлению южнорусского народа» (1876), «Об обрядах, сопровождающих рождение и крещение детей в Малороссии» (1877). У 1884 р. на сторінках «Киевской старины» етнографом Чеславом Нейманом було опубліковано опис збірника малоросійських пісень ХVІІІ ст. з колекції рукописів Т. Кибальчича.
У 1870-их рр. він збирав пам’ятки археології та етнографії для археологічного музею Академії мистецтв, зокрема давні українські ікони, частина яких датувалася щонайменше кінцем ХVІІ ст.: «…Подобных коллекций мы не встречали ни в известных нам украинских музеях и древлехранилищах, и даже на выставках при Археологических съездах Киевском, Харьковском и Черниговском», – відзначав керівник церковно-археологічного музею при Київській духовній академії Микола Петров. У звітах Церковно-археологічного товариства при Київській духовній академії є чимало інформації про передачу пам’яток церковного ужитку, ікон, рукописів та стародрукованих книг від самого Т. Кибальчича та за його посередництва від місцевих священників Чернігівської та Полтавської єпархій.
У 1874 р. він був делегатом ІІІ Археологічного з’їзду у Києві. На виставці цього з’їзду були представлені речі з колекції Кибальчича.
На основі численних розкопок та викуплених у населення артефактів під час археологічних та етнографічних експедицій та мандрівок, Кибальчич сформував свою колекцію, яка стала основою приватного «археологічного музею», що відкрився 1877 р. в Києві, у його будинку по вул. Дорогожицькій, 34. У 1882 р. ним були проведені дослідження курганів, розташованих на садибі біля будинку, археологічні речі з яких теж поповнили експозицію музею. За свідченнями дослідниці О. Гейди, згодом ця колекція була перенесена у будинок княгині Трубецької по вул. Володимирській, 3. А от подальша її доля поки не встановлена... Архівні джерела засвідчили, що у 1889 р. зі збірки Т. В. Кибальчича для «Костюмної кладової» Імператорської академії мистецтв була придбана колекція церковного одягу XVІ – XVІІІ ст. (єпитрахилі, воздухи, поручі, покрови), зібрана в українських губерніях (оцінена у 5000 руб.). У 1896 р. свою дорогоцінну колекцію гем, яку збирав більш ніж 30 років, він передав Імператорській Археологічній Комісії. Частину своєї колекції у 1890-их рр. Кибальчич передав до Київського міського Музею старожитностей та мистецтв, до відкриття якого він сам безпосередньо приклав немало зусиль.
Впродовж 1879–1882 рр. Т. Кибальчич долучився й до досліджень на Переяславщині: так, він оглянув старожитності кам’яного віку та кургани епохи бронзи на Лівобережжі Дніпра в околицях сіл Вороньків та Скопці (суч. с. Веселинівка), а також на лівому березі р. Трубіж біля с. Селище Переяславського повіту Полтавської губ. Дослідник займався збором підйомного матеріалу, але всі знайдені різночасові речі (кам’яні, металеві, керамічні), в силу слабкого вивчення, об’єднував в одну епоху – т.зв. кам’яну. Проводячи дослідження еолових видувів культурного шару поблизу сс. Вороньків та Селище, він сплутав піщані дюни з курганами. Про ці розвідки Кибальчич повідомив у публікації «О находках предметов каменного периода на левом берегу р. Днепра в 1879 году» (1880).
У 1880 р. Кибальчич проводив огляд пам’ятки дерев’яної архітектури ХVІІІ ст. Успенського храму Переяслава, про що збереглися архівні записи. Напевно, він отримав завдання чи прохання зробити експертну оцінку стану церкви-пам’ятки, оскільки планувалося будівництво нового приміщення храму. Оглянувши споруду, дослідник прийшов до висновку, що під час пожежі 1761 р. не все згоріло, а в церкві збереглися фрагменти стін від попередньої споруди часів Б. Хмельницького, й тому, на його думку, її треба зберегти. Імператорська академія мистецтв, спираючись на звіт археолога, виступила проти нового будівництва. Про це у своїй статті «Поездка в Переяслав» (1875) повідомив М. І. Костомаров, який відвідав храм у 1884 р. і спілкувався з настоятелем храму М. О. Терлецьким. Останній показав у кількох місцях вівтарної частини Успенського храму залишки старої стіни, яка зовнішньо відрізнялася від інших стін храму і яку, певно, й бачив Т. В. Кибальчич. М. Терлецький доводив, на противагу висновкам Т. Кибальчича, посилаючись на справжній акт про пожежу, що церква, в якій присягав гетьман Б. Хмельницький із козацькою старшиною, згоріла в 1761 р. повністю і з того часу кілька разів перебудовувалася або ремонтувалася. (Насправді вона, найпевніше, згоріла набагато раніше – восени 1661 р. або у липні 1662 р., під час облог Переяслава військом гетьмана Ю. Хмельницького). Додатковий матеріал для нині існуючої брали з церкви 1824 року будівництва, яка теж згоріла. Ні М. Костомаров, ні М. Терлецький, ні тим більше Т. Кибальчич, не знали про існування важливої для даної теми публікації настоятеля Троїцької церкви, протоієрея І. В. Крамаренка «Успенская церковь в городе Переяславе», надрукованої в «Полтавских Епархиальных ведомостях» у 1867 р. під псевдонімом «Житель города Переяслава». У ній автор на основі церковних документів довів, що в 1824 р. дерев’яна Успенська церква не згоріла, а зі згоди єпархіального керівництва була розібрана через ветхість, і в тому ж році наново перекладена у зменшених розмірах, в тому числі з використанням матеріалів розібраної церкви. Завдяки Кибальчичу дискусія в наукових та мистецьких колах Києва щодо переяславської Успенської церкви тривала кілька років. Нова цегляна споруда Успенської церкви була зведена у 1896 р. після розкопок, проведених проф. П. О. Лашкарьовим (1888).
Після вбивства у М. Кибальчичем царя Олександра ІІ на рід Кибальчичей розпочалися гоніння. Представникам родини пропонували, навіть, змінити прізвище. Відгомоном цього процесу слід вважати і звільнення у 1882 р. Турвонта Кибальчича з числа дійсних членів церковно-археологічної комісії при Київській духовній академії. Але, життєві негаразди не завадили подальшій енергійній діяльності Турвонта Венедиктовича як у громадському житті, так і в колекціонуванні старожитностей.
Він був ініціатором проекту перебудови церкви преп. Федора Освяченого на Лук’янівці у Києві, зокрема ідеї спорудити в крипті церкви комплексу святинь – точних копій підземних частин храму Гробу Господнього в Єрусалимі й печерного храму св. Климента в Інкермані. У 1886 р. як голова Комісії з відновлення храму у Києва, Т. Кибальчич був відряджений до Криму для вивчення храму в Інкермані. Під час цієї експедиції було детально описано храм та знято план печери. Вивчення Т. В. Кибальчичем середньовічного печерного храму св. Климента Римського в Інкермані є рідкісним для XIX в. прикладом проведення натурних вимірів с метою реконструкції пам’ятки археології. Т. Кибальчич їздив до Єрусалиму, задля зняття точних обмірів печери Гробу Господнього (підземного храму «Кувуклія»). Там Турвонт Венедиктович отримав від Єрусалимського патріарха Никодима звання лицаря Гробу Господнього та був нагороджений відповідним орденом та хрестом. Роботи з реконструкцій двох пам’яток були виконані у підземній частині Федорівської церкви впродовж 1887-1896 рр. Завдяки відтвореній копії храму Гробу Господнього Федорівська церква отримала назву «Київський Єрусалим» і була дуже відвідуваною. Церква преп. Федора була зруйнована у 1935 р., проте підземні частини копій святинь збереглися, були розкопані у 2007-2008 рр. і нині відновлюються.
Турвонт Кибальчич першим підняв питання щодо контролю над проведенням археологічних досліджень. ще у 1881 та 1882 рр. У 1886 р. Кибальчич звернувся до очільника Імператорської археологічної комісії графа О. О. Бобринського з запискою з приводу «…кладоискательства, неконтролируемых раскопок агентов западноевропейских музеев на юге России и бесконтрольного вывоза древностей за рубеж, в особенности в Британский музей, который имеет уже массу (до нескольких десятков тысяч) памятников, собранных на юге России». Кибальчич закликав встановити жорсткий державний контроль за веденням археологічних досліджень, реорганізувати ІАК, а також переглянути та удосконалити існуюче на тоді пам’ятко-охоронне законодавство Російської імперії.
Долучився Т.Кибальчич і до створення Київського міського музею старожитностей та мистецтв. Ще у 1892 р. як гласний Київської міської думи він звернувся із закликом про створення у Києві художньо-промислового музею. Нарешті у березні 1897 р. було утворене Київське товариство старожитностей та мистецтв і цього ж року була відкрита перша виставка Товариства. На основі її експонатів та пожертв, в тому числі від Т. В. Кибальчича, був започаткований Музей старожитностей та мистецтв, з якого безпосередньо виник Київський міський музей старожитностей та мистецтв, першим завідувачем якого став В. В. Хвойка.
Т. Кибальчич був дійсним членом Імператорської археологічної комісії та Московського археологічного товариства, Церковно-археологічного товариства при Київській духовній академії, Товариства Нестора-літописця, Київської археографічної комісії, Товариства любителів природознавства, антропології і етнографії при Московському університеті, почесним членом Археологічного інституту у Санкт-Петербурзі. Друкувався у відомих журналах: «Киевская старина», «Новое время», «Исторический вестник», «Всемирная иллюстрация», Київськими, Чернігівськими та Полтавськими єпархіальними відомостями.
Турвонт Венедиктович Кибальчич не мав спеціальної ґрунтовної історичної освіти, він більше був художником ніж науковцем, поціновувачем старовини, мистецтвознавцем, колекціонером. Але його внесок в розробку питань археології, музейної справи та колекціонування сприяв становленню історичної, археографічної археологічної наук та музеєзнавства наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.
Помер Турвонт Венедиктович Кибальчич у віці 65 років 1913 року (дата і місце поховання досі не відомі).
Деякі праці Т. В. Кибальчича:
- Кибальчич Т.В. Древности Пантикапеи. Археологические находки в Керчи в 1873 г. – М.: 1873. – 9 с., IV таб.
- Кибальчич Т.В. Боспорская монета царя Иннея, открытая в г. Керчи // Всемирная иллюстрация. – 1874. – № 270. – С. 163.
- Кибальчич Т. В. Древности. Указатель к археологическим находкам 1875 – 1876 гг. – К.: 1876. – 48 с.
- Кибальчич Т. Сообщение о русалках и погребальных обычаях по представлению южнорусского народа //Известия Императорского русского географического общества. – Спб., 1876. – Т. 12. – № 2. – С. 309–311.
- Кибальчич Т. Об обрядах, сопровождающих рождение и крещение детей в Малороссии // Известия общества любителей естествознания, антропологи и этнографии при Московском университете. Труды этнографического отдела. – Т. ХХVIII. – Кн. IV. – 1877. – С. 12–16.
- [Кибальчич І.] Археологическая находка // Черниговские епархиальные известия. – Часть неофициальная. – 1878 – № 25. – С. 301–308.
- [Кибальчич Т.В.] Указатель выставки при третьем археологическом съезде в Киеве. – К.: типография Е.Я. Федорова, 1877. – 24 с.
- Кибальчич Т.В. О находках предметов каменного периода на левом берегу р. Днепра в 1879 году // Сборник Археологического института. – СПб., 1880. – Отд. І. – Кн. 3. – С. 3–16.
- Кибальчич Т.В. Древние драгоценные амулеты, найденные в Южной России, и геммы нового времени, с XV в. до настоящего времени. – [Киев], 1896. – 20 с/
- [Кибальчич Т.В.] Каталог гемм (драгоценных резных камней), собранных преимущественно в Южной России Т.В. Кибальчичем. – Киев, 1896. – 32 с.
- Кибальчич Т.В. Южно-русские геммы: Неизданные материалы для истории гравировального искусства древних народов, живших в России. – Берлин, 1910. – 66, ХХ с.
Джерела та література:
- Житель города Переяслава. Успенская церковь в городе Переяславе // Полтавские Епархиальные Ведомости. – 1867. – № 13. – Ч. неоф. – С. 12–33.
- О переписке с почетным вольным общником Т.В. Кибальчичем о поддержании храма Успения Божией матери в Переяславле Полтавском. 1880 г. // Российский государственный исторический архив в Санкт-Петербурге. – Ф. 789. – Оп. 11. – Спр. 89.
- Супруненко О.Б. Археологія в діяльності першого приватного музею України. Лубенський музей К.М. Скаржинської. – Київ – Полтава: «Археологія» 2000. – 392 с.
- Юрченко О.В. Культові споруди Верхнього міста пізньосередньовічного Переяслава // Україна Соборна. – К., 2006. – Вип. 4. – Т. 2. – С. 129–137.
- Набок Л.М., Колибенко О.В Православні храми Переяславщини: історія, дослідження, сучасність. – К.: Типографія від «А» до «Я», 2007. – 176 с.
- Юрченко О.В. Історіографія археологічних досліджень Переяславщини ХІХ ст. // Наукові записки з української історії. Зб. наукових статей. – 2012. – Вип. 32. – С. 223–231.
- Отрощенко В.В. Кибальчич Турвонт Венедиктович // Енциклопедія Сучасної України: електронна версія [веб-сайт] / гол. редкол.: І.М. Дзюба, А.І. Жуковський, М.Г. Железняк та ін.; НАН України, НТШ. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2012. URL: http://esu.com.ua/search_articles.php?id=11874
- Гейда О. Археолог та колекціонер Турвонт Кибальчич // Вісник Чернiгiвского національного педагогічного університету. Iсторичнi науки. – 2015. – Вип. 134. – С. 77–85.
- Шаманаев А.В. Исследования средневековых пещерных сооружений Инкермана Т. В. Кибальчичем // Античная древность и средние века. – 2018. – Вып. 46. – С. 261–271. – Режим доступу: https://elar.urfu.ru/bitstream/10995/65953/1/adsv-46-17.pdf.
Старший науковий співробітник НДВ археології Г. М. Бузян
-
Успенська церква в Переяславі. Гравюра М. Рашевського з малюнку П. Гнідича
Успенська церква в Переяславі. Гравюра М. Рашевського з малюнку П. Гнідича
-
Титульна сторінка монографії Т. Кибальчича «Южнорусские геммы». 1910 р.
Титульна сторінка монографії Т. Кибальчича «Южнорусские геммы». 1910 р.
-
Музей старожитностей і мистецтв. Київ. 1904 р.
Музей старожитностей і мистецтв. Київ. 1904 р.
-
Розкопані залишки копії печерного храму св. Климента у церкві св. Федора. 2008 р.
Розкопані залишки копії печерного храму св. Климента у церкві св. Федора. 2008 р.
-
Розкопані залишки копії єрусалимського храму Гробу Господнього у церкві св. Федора. 2008 р.
Розкопані залишки копії єрусалимського храму Гробу Господнього у церкві св. Федора. 2008 р.
