ТВОРЧИЙ ГЕНІЙ ГЕОРГІЯ ТКАЧЕНКА

В українській культурі є безліч представників мистецтва, які вписали самобутню оригінальну сторінку в її історію. Велику повагу й цікавість у дослідників і пересічних громадян викликають такі митці, як Георгій Кирилович Ткаченко, який народився 22 квітня (5 травня н. ст.) 1898 р. в українській слободі Глушково Рильського повіту на Курщині, а помер 1993 р. у м. Києві. Ткаченки, за родинним переказом, прийшли колись на Слобожанщину з Правобережжя і називалися Голубенками, а нове прізвище отримали вже в XIX столітті під час перепису населення, бо працювали на місцевій ткацькій фабриці.

Батько Кирило Ткаченко, був відомим у окрузі майстром художньої обробки шкіри. Він виготовляв виїзну збрую і навіть розкішні альбоми на замовлення. Дядько Єгор, що трагічно загинув перед народженням свого племінника й тезки, вправно столярував і був добрим різьбярем по дереву, та скрипалем. У родині шанували мистецтво – всі стіни були вкриті придбаними на ярмарках лубковими картинами, портретами, народними іконами. Таке родинне оточення і виховання сприяло формуванню творчої особистості Георгія Ткаченка. Великий вплив на юного митця мав і природний ландшафт, заплави Сейму, навколишні луки. Це знайшло відображення і в його подальшій творчості.

Сімейні драми сприяли ранньому дорослішанню Георгія Ткаченка. Брат, Кирила Ткаченка, загинув від рук його душевнохворої жінки, тяжко занедужав і врешті осліп батько. Після закінчення церковнопарафіяльної школи в 1910 р., Георгій вступив до Курського 1-ого Реального училища, де завдяки успіхам у науці навчався за казенний кошт. Закінчив училище у 1917 р. Під час навчання він зустрівся з українським художником Михайлом Якименком-Забугою – вчителем малювання. Саме йому найбільше вдячний Георгій Кирилович за пробудження почуття краси в природі та мистецтві. У реальному училищі під керівництвом Якименка-Забуги здібний юнак робить перші спроби малювати. Він і скерував здібного юнака до своєї альма-матер, Харківського художнього училища.

Як пам’ятка тих тяжких років, зберігалася в Георгія Кириловича візитна картка директора училища Олександра Михайловича Любимова з написом: «Разрешается Ткаченко и Кошману переночевать одну ночь». Цією «перепусткою» доводилось користуватися, доки не виділили для восьми таких, як він, учнів казенну квартиру в підвалі училища.

Після двох років навчання, а потім учителювання в рідному селі потяг до високого мистецтва привів, у 1922 р., Георгія Ткаченка до московського ВХУТЕМАСу (Вищі художньо-технічні майстерні). По закінченні в 1929 р. вузу, перейменованого у ВХУТЕІН (Вищий художньо-технічний інститут), Г. Ткаченко працює над проектами відбудови старовинних московських парків. Щоліта Георгій Кирилович провідує рідних, малює присеймові краєвиди, мріє створити живописну панораму визначних місць рідного краю, які відзначалися унікальною красою природи та пам'ятками архітектури. Здійсненню свого задуму, що мовби продовжує традицію Шевченкової «Мальовничої України», він повністю віддається після переїзду 1954 р. до Києва.

Працюючи в Українському товаристві охорони пам’яток історії та культури, Георгій Кирилович подорожує по Україні. Так народилася більшість картин та етюдів митця, які зберігаються в різних музеях та приватних колекціях. Зокрема, роботи Г. К. Ткаченка входять і до зібрання Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав».

Кобзарською справою Георгій Ткаченко захопився в 1917-19 рр., коли перебував у Харкові. У той час саме там були добрі бандуристи: Гнат Гончаренко, Петро Древченко, Павло Гащенко, Іван Кучугура-Кучеренко та інші, від котрих він і навчився грати на харківській бандурі.

Як згадував сам Георгій Кирилович «По професії – я не співець, не артист, а художник, але змалку, з дитинства цією справою колись був захоплений… І як учився у харківськім художнім училищі, так я там і навчився від старосвітських бандуристів харківських цій справі. Першу пісню, яку почув – це була «Ой Морозе, Морозенку». Я так захопився, що навіть і малювання покинув на деякий час… А тоді почав ходити до Університетського двору на старому Університеті і там прислухався і придивлявся до гри харківських бандуристів. У той час там завжди сиділи і жебрачили бандуристи… І мені пощастило оцю бандуру десь попасти на розвалці. Віддавав її у реставрацію… Це така бандура, яка, собственно, була і у Древченка, і у Гончаренка – учителя Древченкового… Так що моя собственна система і школа – це до Гната Тихоновича Гончаренка, постілько він учитель Древченка, а я – більш од Древченка навчався…». Тож кобзар «наклав йому на струни руки» і навчав лише початкових, але основних принципів традиційної співогри. «Ти зрячий, молодий і ловкий, – говорив Петро Древченко. – Якщо по-справжньому захочеш грати на бандурі – далі навчишся вже сам». І Георгій вчився, не обминаючи жодної нагоди.

Так Георгій Ткаченко засвоїв класичну гру на старосвітській бандурі. Окрім того Георгій Кирилович, як справжній кобзар мав учнів, яким передав свою науку. Серед кола молодих послідовників Георгія Ткаченка виник молодіжний гурт, який вирішив активно зреалізувати «співоцьку ідею» у повсякденному житті. На сьогодні в Україні є три такі об’єднання – Київський кобзарський цех (Цех-майстер Микола Товкайло), Харківський кобзарський цех (Цех-майстер Кость Черемський), Львівський лірницький цех (Цех-майстер Назар Черкас), які продовжують відроджувати та популяризувати унікальну старцівську традицію, репертуар кобзарів та інструменти, на яких грали незрячі мандрівні співці.

ЛІТЕРАТУРА

1. Грица С. «Дума про удову і трьох синів» від Георгія Ткаченка і два інтерв’ю з ним / С. Грица // Студії мистецтвознавчі: Театр. Музика. Кіно. [голов. ред. Г. Скрипник]. – К., 2011. – Чис. 1 (33). – С. 117-141.
2. Селівачов М. Вічна загадка любові // М. Селівачов // Київ. – 1984. – №2. – С. 155-159.
3. Ткаченко Г. Основи гри на бандурі / Г. Ткаченко // Родовід. Наукові записки до історії культури України – число 11, 1995. – С. 111-114.
4. Фисун О. Етнографічні акварелі Георгія Ткаченка / О. Фисун // Журнал народна творчість та етнографія – К., 1968. – № 6. – С. 82-87

Завідувач НДС «Музей кобзарства»                                         С. А. Тетеря