23 ГРУДНЯ ВИПОВНЮЄТЬСЯ 140 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ІЛЛІ МИХАЙЛОВИЧА САМОЙЛОВСЬКОГО (23.12.1881–1972) – ВИЗНАЧНОГО УКРАЇНСЬКОГО АРХЕОЛОГА, ДОСЛІДНИКА АРХЕОЛОГІЧНИХ ПАМ’ЯТОК ПЕРЕЯСЛАВЩИНИ

Ілля Самойловський народився 23 грудня 1881 р. у с. Лемешівка Пирятинського повіту Полтавської губ. (пізніше Яготинського, нині Бориспільського р-ну Київської обл.). Рід Самойловських походив від представників козацької старшини, про що може свідчити, зокрема, згадка про хутір «сотника Самойловського» у списку населених пунктів Полтавщини за існування намісництв у 1784–1796 рр., який належав до Пирятинської другої сотні Лубенського.

В юності Ілля Самойловський працював учителем земської школи в Лохвицькому повіті на Полтавщині (1903–1906). У 1905–1906 рр. перебував під слідством і півроку провів у в’язниці за звинуваченням в «антидержавній» (революційній) діяльності, але був виправданий по суду.

Навчався на історичному відділенні історико-філологічного факультету Імператорського Харківського університету (1906–1910). Для поглиблення своїх знань вступив до Московського археологічного інституту (1911–1914), де захистив дисертація (диплом) на тему «Древнерусское народное хозяйство ІХ–ХІ в. по археологическим данным» (1914). У тому ж році він здійснив свої перші археологічні дослідження – розкопки кургану в Полтавській губ. Через участь Росії в Першій світовій війні усі археологічні дослідження були згорнуті, тому молодий археолог не зміг реалізувати себе по спеціальності, тож певний час викладав у середніх навчальних закладах Москви та Серпухова.

У вересні 1917 р. він повернувся в Україну. З 1917 по 1920 рр. працював інструктором народної освіти у Переяславі. Можна припустити, що проживши в історичному місті більше двох з половиною років, як фахівець-археолог, він напевно не міг не зацікавитися місцевими археологічними пам’ятками – укріпленнями давнього Переяслава, курганними могильниками, «змійовими» валами в найближчих околицях міста, що пізніше проявилося у конкретному інтересі вченого до археології даного регіону.

Згодом І. М. Самойловський переїхав до Києва, де займав цю ж посаду, що й у Переяславі – інструктор наросвіти (1920–1922). Паралельно викладав у київських комерційному училищі та залізничній школі, працював у лекційно-екскурсійному бюро та у Всеукраїнському історичному музеї ім. Т. Шевченка (1922–1930). У 1925–1926 рр. працював на тимчасовій посаді у Всеукраїнській Академії наук (ВУАН), брав участь у відомій археологічній експедиції на Дніпрельстані.

На початку 1930 р. він переїхав до Полтави лектором робфаку, де пропрацював більше року, але головне – два роки Ілля Михайлович працював Полтавському державному музеї: спочатку, з 12 лютого по 18 грудня 1930 р. науковим співробітником, а згодом – завідувачем археологічним відділом (1930–1932). У 1930 р. Ілля Михайлович провів розвідки вздовж узбережжя р. Псел. У науковому звіті до ВУАК він зазначав: «Згідно з оперативним планом Полтавського Державного Музею археологічні досліди надалі намічено перевести по Надпсіллю. Моїм завданням на цей рік було перевести розшуки од Дніпра і до Голтви по сточищу р. Псла на віддаленні кілом. 50» (А. Яненко). Близько року працював також у музеї м. Миколаєва (1932–1933).

У 1933 р. І. М. Самойловський знову повернувся до Києва і влаштувався лектором-керівником екскурсій. У 1934 р. він взяв участь у дослідженнях Михайлівського Золотоверхого собору, після яких був зарахований штатним науковим співробітником Інституту історії матеріальної культури Української Академії наук (з 1938 р. – Інститут археології АН УРСР) (1935–1941). Працюючи за улюбленою спеціальністю впродовж 1940 та 1941 рр. І. М. Самойловський з ентузіазмом включився у розкопки пам’яток давнього Києва: Георгіївської церкви ХІ ст., Василівської церкви та валу неподалік фунікулеру, валу Старокиївської фортеці ХVІІ ст. та прилеглої до нього території, ровів і валів біля Золотих воріт, досліджень в саду Трубецького та в садибі Софійського історико-культурного заповідника, вів постійний нагляд за земляними роботами в Києва та на його околицях. На південній околиці Києва під час розвідок дослідник відкрив Корчуватівський могильник зарубинецького часу, який розкопував у 1940–1941 рр. Цей унікальний могильник став найбільшим серед досліджених в Україні до війни. Дослідник підготував огляд історії археологічного вивчення Києва за попередні 20 років — «Археологічні дослідження на території м. Києва від 1917 до 1937 р.», в якому стисло охарактеризував археологічні роботи в місті. У той час, на жаль, праця лишилася в рукопису.

Ще у 1935 р. І. М. Самойловський провів перші археологічні розвідки на Переяславщині, зокрема біля с. Стовпʹяги в ур. Рудині Горби знайшов матеріали неоліту (кераміку та крем’яне вістря стріли). У 1940 р., певно на запрошення представників місцевої громади, обстежив у Переяславі залишки підземного ходу перед Вознесенським собором, на території кол. Базарної площі. Певно, ще до війни він обстежував і «змійові» вали неподалік Переяслава, які його дуже цікавили.

У 1941 р. І. М. Самойловський залишився у окупованому Києві. З 1 січня 1942 р. він працював в археологічному музеї, який був створений німцями одразу після окупації Києва. Колекції Центрального історичного музею ім. Шевченка (тепер Національний музей історії України), які перебували у Лаврі, під загрозою знищення були перевезені до колишнього музею В. І. Леніна (вул. Володимирська, 57), де музей продовжив роботу під назвою Музей до- і ранньої історії. Для роботи у музеї залучалися спеціалісти-музейники та археологи, які залишалися на той час у Києві. І. М. Самойловський займався обробкою збірки матеріалів своїх розкопок Корчуватського могильника та продовжував археологічний нагляд за земляними роботами у Києві. Через конфлікт із директором новоствореного Крайового інституту до- і ранньої історії – німецьким проф. Рудольфом Штампфусом, 1 травня 1943 р. дослідник був звільнений з роботи: причиною були ідеологічні розходження у інтерпретації матеріалів Корчуватського могильника. На жаль, велика колекція матеріалів із могильника у значній мірі була втрачена, за висловом самого дослідника, «фашистский проф. … прибрал к своим рукам материал» (В. К. Козюба). У грудні 1943 р. І. М. Самойловський через цю колекцію навіть подавав протест до «Надзвичайної державної комісії» за порушення окупаційною владою його авторських прав на Корчуватський могильник, в результаті отримав рішення, за яким досліднику надавалося право на академічну пенсію.

Після визволення Києва 15 листопада 1943 р. І. М. Самойловський був поновлений на посаді наукового співробітника Інституту археології АН УРСР, де плідно пропрацював до 1955 р.

На початку 1946 р. Ілля. Михайлович у віці 64 років захистив у Інституті історії матеріальної культури (Ленінград) кандидатську дисертацію на тему «Поле похоронных урн у с. Корчеватое под Киевом».

У післявоєнний час науковець продовжив активні дослідження в Києві. Ним були зафіксовані десятки археологічних об’єктів у різних частинах міста: зокрема, Кирилівські печери, які вивчав разом з колегами, могильник давньоруського часу в Першотравневому парку, два давньоруські скарби, виявлені і опубліковані науковцем тощо. У 1954 р. дослідник закінчив свою фундаментальну працю «Археологическая карта Киева (в расширенных его границах, до половины ХIII в.)», машинописний текст якої налічує 221 сторінку. Вона заповнена детальними описами та історіографічними даними майже про кожну пам’ятку й знахідку, а також насичена особистими спостереженнями вченого. Ця робота у свій час теж не була опублікована, існує у рукопису. Сучасні дослідники відмічають її актуальність і донині, особливо як ґрунтовної основи й допомоги у створенні найповнішої новітньої Археологічної карти Києва.

У 1947 р. під час розвідки І. М. Самойловський відкрив й провів рятівні розкопки перших 4 поховань із супроводжуючим інвентарем Софіївського тілопального могильника пізньотрипільського часу. У наступному, 1948 р. Ю. М. Захарук розкопав його практично повністю. Ця перша пам’ятка пізньотрипільського часу етапу СІІ біля с. Софіївка Бориспільського р-ну Київської обл. стала епонімною для великої локальної групи пам’яток, які поширені у Київському Подніпров’ї, на правому та лівому берегах Дніпра, у заплавах Дніпра, Десни та Трубежу.

Крім досліджень у Києві І. М. Самойловський встигав брати участь у розкопках та розвідках по всій території України й сусідніх республік. Так, у 1946 р. був учасником розкопок городища давньоруського часу біля с. Єкімауци в Молдові. У складі великої Нікопольсько-Гаврилівської експедиції Інституту археології досліджував пам’ятки в Херсонській обл., в зоні затоплення Каховського водосховища: біля с. Первомайське розкопував кургани різного часу, зокрема дослідив цікаве половецьке поховання з конем (1952), біля с. Осокорівка провів розвідки та досліджував нововідкриті поселення та могильник черняхівської культури (1952), вивчав Суботівський могильник зарубинецької культури на Чигиринщині (1953).

У рамках експедиції «Великий Київ» він виявив десятки нових пам’яток, в т.ч. під час розвідок лівого берега Дніпра на відрізку від Києва до Переяслава-Хмельницького (1947, 1949–1951). На Переяславщині він обстежив околиці сіл Андруші та Стовп’яги, хуторів Чубуки та Гречаники; виявив численні пам’ятки та місцезнаходження різночасових матеріалів від пізнього неоліту до давньоруського періоду, здійснив також розвідку «змійових» валів Переяславщини, зокрема Наддніпрянського валу (звіт, 1950).

Переяславським валам він присвятив статтю в Українському історичному журналі «Переяславські змійові вали» (1971), надрукованій значно пізніше здійснених ним розвідок. Судячи зі змісту статті, Ілля Михайлович неодноразово повертався до обстежень та розвідок цієї унікальної археологічної пам’ятки, хоча це й не було зафіксовано офіційно. У своїй праці І. М. Самойловський подав достатньо детальну характеристику протяжності сегментів валів, їх конфігурації та географічної прив’язки до населених пунктів. Щодо двох ліній переяславських валів, він мав свою думку: вважав, що зовнішній, т.зв. Малий, вал був насипаний пізніше для підсилення внутрішнього, так званого Великого, валу. Вчений розглядав Посульську систему валів та Переяславські вали двома потужними напрямками фортифікаційних укріплень, що об’єднувались Наддніпрянським валом в єдину систему і використовувались для захисту Лівобережжя від кочівників. Таким чином, час створення «змійових» валів Переяславщини І. М. Самойловський відносив до XI ст. Звернув увагу дослідник й на стан збереження цих унікальних оборонних споруд.

Вже після виходу на пенсію у 73-річному віці (1955) вчений продовжував активно друкувати свої наукові розробки. За спостереженнями його біографів, «...І. М. Самойловський своїми численними публікаціями, які з’явилися після того (їхня кількість майже подвоїлася) довів, що його потенціал як дослідника та популяризатора археологічної науки на момент звільнення був ще невичерпаний. Хроніку археологічних досліджень Києва він довів до 1967 р., коли у місті почало активно працювати нове покоління дослідників, а результати їхніх робіт систематично друкувались». (В. К. Козюба).

Він є автором близько 45 наукових публікацій. Був талановитим популяризатором науки та активним пам’яткоохоронцем. Частина напрацювань Іллі Михайловича зберігається в рукописах у науковому архіві Інституту археології НАНУ.

Дослідник життя і наукового доробку вченого, В. К. Козюба з теплотою й повагою відзначає ділові та людські якості талановитого вченого старшого покоління: «І. М. Самойловський був самотнім і не мав родини, археологія для нього була всім його життям. Його відданість улюбленій справі, кропітка робота по збиранню інформації до археологічної карти Великого Києва заслуговують на повагу, а сама особистість — на велику пошану від наступних поколінь дослідників Києва, які продовжили справу Іллі Михайловича Самойловського».

Помер Ілля Михайлович Самойловський на 92 році життя в 1972 р. у Києві.

Вибрані праці дослідника:

1. Самойловський І. М. Археологічні спостереження під час розкопування решток фортеційного валу біля Перунова горба в 1934 р. // Наукові записки Інституту історії матеріальної культури. – Київ, 1937. – Кн. 2 (Розвідки та окремі дослідження) – С. 121–122.
2. Самойловський І. М. Корчоватовський могильник // Археологія. – Т. І. – 1946.
3. Самойловский И. М. Корчеватовский могильник // МИА. – № 70. – М.–Л., 1959.
4. Самойловський І. М. Скарб часів Київської Русі // Археологія. – 1948. – Т. II. – С. 192–198.
5. Самойловський І. М. Давні фундаменти і рештки валів Києва 11-13 ст., виявлені у 1948 р. // Бюлетень Інституту історії і теорії архітектури. – 1949. – № 1. – С. 44–60.
6. Самойловський І. М. Словянський могильник у Києві над Дніпром // Археологія. – Т. III. – 1950. – С. 179–184.
7. Самойловський І. М. Розвідки та розкопки у Києві та його околицях в 1947-1948 рр. // Археологічні пам’ятки УРСР. – ІІІ. – 1952. – С. 73–84.
8. Самойловський І. М. Тілопальний могильник коло с. Софіївки // Археологічні пам’ятки УРСР. – 1952. – Т. IV. – С. 121–123.
9. Самойловський І. М. Новий скарб часів Київської Русі // Археологія. – Т. VI. – 1952. – С. 120–125.
10. Самойловський І.М. Сліди трипільської культури в Києві // Археологія. – 1952. – Т. VI. – С. 135–138.
11. Самойловський І. М. Пам’ятки культури полів поховань у Києві // Археологія. – 1952. – Т. VII. – С. 153–157.
12. Самойловський І. М. Дерев’яні водопровідні труби і мостова в Києві // Нариси з історії природознавства і техніки. – 1955. – Т. 2. – С. 99–106.
13. Самойловський І. М. Міська брама X ст. у Києві // Археологія. – 1965. – Т. XIX. – С. 183–188.
14. Самойловський І. М. Боричів узвіз // УІЖ. – 1969. – № 1. – С. 103–105.
15. Самойловський І. М. Стародавній Коростень // Археологія. – 1970. – Т. XXII. – С. 190–200.
16. Самойловський І. М. Переяславські Змійові вали // УІЖ – 1971. – № 3. – С. 101–102.
17. Самойловський І. М. З археологічного літопису Київської Софії // Середні віки на Україні. – К.: Наукова думка, 1973 р. – Т. 2. – С. 101–104.

Джерела:

• Самойловський І. М. Археологічні розвідки під Переяславом-Хмельницьким р. 1950 // Науковий архів ІА НАН України. – 1950/26. – 5 с.
• Мезенцева Г. Дослідники археології України. – Чернігів, 1997. – С. 191.
• Боровський Я. Ілля Самойловський (1881–1972) // АНТ. – 2005. – 13/15. – С. 75–76.
• Козюба В. К. До 130-річчя Іллі Михайловича Самойловського // Археологія. – 2012. – № 1. – С. 125–127.
• Інститут археології НАН України. 1918–2014 / Гол. ред. П.П. Толочко. – К., 2015. – С. 579–580.
• Сорокіна С., Завальна О., Радієвська Т. Діяльність Музею до- і ранньої історії в Києві у 1942–1943 рр. (за матеріалами НМІУ) // Археологія і фортифікація України. – Кам’янець-Подільський: ПП Буйницький О.А., 2015. – С. 288–295.
• 31.    Сорокіна С., Завальна О., Радієвська Т. Музей до- і ранньої історії у Києві (1942–1943): структура та персональний склад // Науковий вісник Національного музею історії України. – 2016. – Вип. І, № 1. – С. 210–229.
• Яненко А. Історія музейної археології УСРР (1919–1934) – К.: Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник, 2016. – 268 с. – С. 120–122.
• Історична наука у Національній академії наук України в особах: Енциклопедичний довідник. – Київ: Інститут історії України НАН України, 2018. – 742 с. – С. 571.

Старший науковий співробітник НДВ археології                                                                                Бузян Г.М.

• І. М. Самойловський. Світлина 1950-их рр. І. М. Самойловський. Світлина 1950-их рр.
• Переяслав. Чоловіча гімназія (нині школа № 1). Листівка 1911 р. Переяслав. Чоловіча гімназія (нині школа № 1). Листівка 1911 р.
• Переяслав. Вигляд Успенської церкви та жіночої гімназії (справа) (нині школа № 2). Листівка 1911 р. Переяслав. Переяслав. Вигляд Успенської церкви та жіночої гімназії (справа) (нині школа № 2). Листівка 1911 р. Переяслав.
• Центральна вулиця з виглядом на дзвіницю Вознесенського монастиря. Листівка 1911 р. Центральна вулиця з виглядом на дзвіницю Вознесенського монастиря. Листівка 1911 р.
• «Змійові» вали Переяславщини. Вигляд відрізку Перехресного «змійового» валу. Світлина 1960-их рр. «Змійові» вали Переяславщини. Вигляд відрізку Перехресного «змійового» валу. Світлина 1960-их рр.
•