Борис Миколайович Мозолевський (4.02.1936-13.09.1993) – визначний український археолог і поет, першовідкривач скіфського кургану «Товста могила» та унікальної золотої пекторалі, дослідник археологічних пам'яток Переяславщини.
Народився 4 лютого 1936 р. у с. Миколаївка Веселинівського р-ну Миколаївської обл. у селянській родині. Зростав без батька – у війну батька забрали на роботи до Німеччини, де той і загинув. Ще дитиною відчув лихоліття війни і сирітства. Після закінчення семирічки у п'ятнадцятирічному віці вступив до Одеської спецшколи Військово-повітряних сил СРСР (1951). Після розформування школи був переведений до військово-морського авіаційного училища в Єйську, де навчався разом з майбутніми космонавтами СРСР Георгієм Шоніним, Георгієм Добровольським та Володимиром Джанібековим. Друзі разом склали іспити до загону космонавтів. У загін Борис Мозолевський не потрапив. Та й училище не закінчив через дострокову демобілізацію, пов'язану із масштабним скороченням радянської армії (1956). Переїхав до Києва, де працював різноробом на будівництві, кочегаром на заводі. Навчався на заочному відділенні історико-філософського факультету Київського університету ім. Т. Г. Шевченка (1958–1964). Під час навчання заробляв на життя кочегаром на заводі залізобетонних конструкцій. Після закінчення університету влаштувався на роботу у видавництво «Наукова думка», де працював літературним редактором (1964–1966).
У 1962 р. Борис Мозолевський бере участь у своїй першій археологічній експедиції – Південно-Українській експедиції Інституту археології АН УРСР. З цього часу кожного року на договірній основі він працював на розкопках Інституту археології, найчастіше в експедиціях своїх вчителів, відомих дослідників скіфської культури О. І. Тереножкіна та В. А. Іллінської.
У 1965 р. він взяв участь у роботі експедиції відділу раннього залізного віку Інституту археології АН УРСР під керівництвом О. І. Тереножкіна, за участі В. А. Іллінської. Борис Мозолевський здійснив розкопки кургану біля с. Єрковці на Переяславщині. Матеріали цих досліджень у вигляді статті «Скифский курган у с. Ерковцы на Киевщине» були опубліковані Б. М. Мозолевським у збірнику «Скифский мир» (1975). Єрковецький курган із похованнями скіфів-кочівників входив до великої групи подібних курганів, досліджених у 1961–1963 рр. під Борисполем (всього було розкопано 18 курганів, які належали кочовим скіфам). У Єрковецькому кургані було виявлено дві могили-катакомби: одне – потрійне поховання дорослої жінки з двома дітьми; друге – похованням воїна. Поховання датуються ІV ст. до н.е. У складі поховального інвентарю були залізний браслет, золоті перстень та підвіска, два набори бронзових стріл, два залізних ножі, вістря дротика й списа, скляні намистини, бронзова сережка. Борис Мозолевський вважав, що поховання належали до найбільш поширеного та найбіднішого прошарку вільних степових скіфів, що володіли однією кибиткою та парою биків, які її перевозили. Даний конкретний курган, напевно, являв собою поховальну споруду однієї родини: чоловіка-воїна та його жінки з дітьми. Те, що кочові скіфи просунулися далеко на північ, дослідник вважав цікавим фактом, що свідчив про зростання чисельності населення у степу в період найбільшого розквіту Скіфії.
Борис Мозолевський стрімко зростає як поет: у 1963 р. молодий автор видав свою першу книгу поезій під назвою «Начало марта» (спочатку він писав вірші російською мовою). Поет готував новий збірник поезій. Наприкінці 1965 р. Борис Мозолевський організував літературний вечір, присвячений поетам-шестидесятників Івану Драчу, Дмитру Павличку, Василю Стусу. Цих поетів влада вважала неблагонадійними, популяризувати їх було заборонено. Б. Мозолевський потрапив під нагляд КДБ, і незабаром був звільнений з роботи. Знову довелося йти кочегаром на завод, адже влаштуватися на роботу за одержаною освітою та по спеціальності йому не дозволяли.
Але допомогли О. І. Тереножкін та В. А. Іллінська, які наважилися взяти опального Б. Мозолевського позаштатним співробітником Інституту археології АН УРСР (1968). Археолог бере участь у польових дослідженнях курганної групи «Гайманова Могила» у Запорізькій обл. (1969–1970). Ці дослідження відомі знаменитими знахідками скіфської культури, серед яких два оригінальних ритони, обкладені сріблом і золотом, та унікальна срібна із позолотою чаша із рельєфним зображенням скіфів.
Археолог був учасником багатьох експедицій Інституту археології: Запорізької, Скіфської степової, Скіфської Лісостепової тощо. З 1969 по 1987 р. р. Борис Мозолевський керував Орджонікідзівською археологічною експедицією, яка продовжила дослідження курганів у районі річок Солоної, Базавлука, Чортомлика, що є правими допливами Дніпра. Необхідність проведення тут польових досліджень виникла через зростання масштабів кар'єрів для видобутку марганцю. Через патріотичну поезію непокірному поету-археологу постійно загрожує арешт та висилка до північних таборів. Долю Бориса Мозолевського змінила знахідка пекторалі.
У червні 1971 р. експедиція під керівництвом Б. М. Мозолевського під час археологічних досліджень кургану «Товста могила» відкрила царські скіфські поховання: основне поховання царя зі слугами та кіньми (частково пограбоване) та бокове непограбоване, виключно багате поховання цариці та дитини. 21 червня о 14 год. 30 хв. серед скарбів основного чоловічого поховання безпосередньо Борисом Миколайовичем була виявлена славнозвісна пектораль. Вчений згадував: «Я розчистив один з сагайдачних наборів під стінкою дромосу і, згортаючи густий глиняний чамур, що вкривав долівку, відчув, як пальці щось боляче дряпнуло. У серці солодко тенькнуло. Обережно відгорнувши чамур, я побачив, як зблиснуло золото, і якимось невідомим відчуттям збагнув, що це саме те: річ була велика і явно лежала на своєму первісному місці, не зрушена грабіжниками... Ми підняли пектораль з долівки, обмили її в копанці, зробленій для стікання води, винесли до світла у вхідну яму і, як діти, почали від радості цілувати» (з книги «Скіфський степ»). Як розповідали колеги, до Києва Мозолевський привіз пектораль на шиї, замаскувавши її старою тілогрійкою. Везти її до себе у гуртожиток побоявся – ще звинуватять у крадіжці. Тому відразу відвіз унікальну знахідку до Олеся Гончара. Через нього про світову знахідку дізналися у вищому керівництві республіки: пектораль разом з її відкривачем побувала у високих кабінетах. Певно, саме через втручання впливових діячів тодішнього українського політикуму та науки (перших секретарів ЦК компартії Петра Шелеста, Василя Щербицького, письменника Олеся Гончара, директора Інституту археології Федора Шевченка, президента АН УРСР Бориса Патона та ін.), незважаючи на шалений тиск Москви, безцінний скарб залишився в Україні.
Слава першовідкривача найсенсаційнішої археологічної знахідки століття перевернула життя Бориса Мозолевського: після розкопок Товстої Могили він став одним із найавторитетніших дослідників скіфських курганів, про нього та його знахідку писали у всьому світі. Тому покарати поета-патріота влада не наважилася. Його прийняли науковцем до штату Інституту археології, він отримав трикімнатну квартиру, зарплату 200 крб., 500 крб. премії (яку змусили віддати у фонд миру) та золотий наручний годинник із написом «Від Ради Міністрів УРСР». Вчений успішно захистив кандидатську дисертацію про дослідження Товстої могили (1980). 3 1986 р. й до кінця життя працював спочатку завідувачем відділу, потім – сектора скіфської археології Інституту археології НАНУ. Відчував провину перед друзями-поетами: ті відбували покарання, якого він уникнув. За кордоном було видрукувано віршований лист Бориса Мозолевського до Василя Стуса:
Прости мене, Василику, мій брате,
За всі твої печалі і жалі,
Що ти один ламав холодні ґрати,
Коли я їв свій кусень у теплі.
У 1980-х рр. вчений невтомно працював як археолог-практик на території Дніпропетровської, Кіровоградської, Миколаївської, Херсонської, Запорізької областей, в Криму, де він оглянув більше 60 курганів, серед яких виявив понад два десятки царських. Працював на розкопках відомих курганів Чортомлик і Соболева Могила, де теж знайшов непересічні пам’ятки скіфської культури. Працював над докторською дисертацією на тему «Етнічна географія Скіфії». Вчений опублікував близько 85 наукових та популярних досліджень, найвідоміші з них – це монографії «Товста Могила» (1979), «Скіфський степ» (1983), «Мелітопольський курган» (у співавторстві з О. І. Тереножкіним) (1990).
Окрім наукових праць, Б. Мозолевський залишив у спадок значний поетичний доробок. Його перші збірки поезій «Начало марта» (1963), «Шиповник» (1967), «Зарево» (1971), написані російською мовою. Серед них є й поезія, навіяна розкопками на Переяславщині – вірш «Ерковецкое поле» (1965), яке він згодом переклав українською (1991). З кінця 1960-их рр. Борис Мозолевський пише українською мовою, створивши книги поезій, в яких осмислює історію України та сучасність: «Червоне вітрило» (1976), «Веретено» (1980), «Кохання на початку осені» (1985), «І мить як вік» (1986), «Дорогою стріли» (1991). Він є автором популярної книги про археологічні знахідки та дослідження давньої Скіфії «Скіфський степ» (1983). Лірична повість «Дума про степ», яку він писав у 1960-ті рр., світ побачила лише у 1996 р. У своїй творчості поет відкривав найтонші ліричні переживання та роздуми над долею України, її історичним минулим. «Його вірші пахнуть космічно-степовим вітром», – влучно написав дослідник творчості Мозолевського Ігор Павлюк. Приятелював з художником Миколою Трегубом і кобзарем та археологом Миколою Товкайлом, який довгий час працював у Переяславському заповіднику. 1971 року був прийнятий до Спілки письменників України. Видав 8 збірок поезій, лірично-прозову повість. У 1993 р., незадовго до смерті вченого, об’єднаним рішенням Інституту археології НАН України та Київської Академії Євробізнесу Борису Мозолевському було присуджено Міжнародний диплом «Золотий скіф», який він не встиг отримати.
Широка громадськість, зокрема земляки археолога і поета, теж високо оцінили заслуги Б. М. Мозолевського, як в науці так і в поетичній творчості: «З іменем Бориса Мозолевського в українській археології пов’язано багато чудових відкриттів. Достатньо пригадати Хомину, Денисову, Завадські, Реп’яхувату, Товсту, Жовтокам’янську Товсту, Бабину, Водяну, Соболеву могили та інші кургани, дослідження Чортомлика, аби зрозуміти, що можна говорити про «епоху Мозолевського» у вітчизняному скіфознавстві… Він був i поетом-особистістю, i вченим-особистістю. Особистістю талановитою, багатогранною, самодостатньою». (Laginlib – Миколаївська обласна бібліотека ім. В. О. Лягіна).
Помер Борис Мозолевський 13 вересня 1993 р. Похований у Києві на Байковому кладовищі. До ювілею вченого і поета на високому березі річки Базавлук, де колись розташовувався табір археологічної експедиції, встановлена гранітна стела з меморіальною дошкою.
Вибрані наукові праці Б. М. Мозолевського:
- Мозолевський Б.М. Товста Могила – видатна пам’ятка Скіфії // Археологія. – 1972. – № 5. – С. 72–82.
- Мозолевский Б. Скифский курган у с. Ерковцы на Киевщине // Скифский мир. – К., 1975. – С. 211–217.
- Мозолевський Б.М. Товста Могила. – К.:Наукова думка, 1979. – 251 с.
- Мозолевський Б.М. Скіфський степ. – К.: Наукова думка, 1983. – 200 с.
- Тереножкин А.И., Мозолевский Б.Н. Мелитопольский курган. – К.: Наукова думка, 1988.
- Мозолевський Б.М. Кургани вищої скіфської знаті і проблема політичного устрою Скіфії // Археологія. – 1990. – № 1.
- Мозолевский Б.Н., Полин С.В. Курганы скифского Герроса IV в. До н. э. (Бабина, Водяна и Соболева Могилы). – К.: Стилос, 2005. – 599 с.
- Мозолевський Б.М. Скіфський степ. – К: Tempora, 2005. – 190 c.
Література:
- Пам'яті Б. Мозолевського // Київська старовина. – С., 1993. – №5.
- Бунятян К.П., Скорий С.А. Слово скорботи про Б. М. Мозолевського // Археологія. – 1993. – № 4.
- Мезенцева Г. Дослідники археології України: Енциклопедичний словник-довідник. – Чернігів: Рада, 1997. – C. 119-120.
- Шпак В. Людина, яка сміла бути // Уряд. кур'єр. – 2006, 4 жовт.
- До 75-річчя Б. Мозолевського // Археологія. – 2006. – № 1.
- Мозолевський Борис Миколайович // Ін-т археології НАНУ. 1918–2014. – К., 2015.
- Фіалко О.Є. Мозолевський Борис Миколайович // Енциклопедія історії України у 10 т. / редкол.: В.А. Смолій (голова) та ін.; Інститут історії України НАН України. – К.: Наукова думка, 2010. – Т.7: Мл – О. – С. 23.
- Фіалко О.Є. Мозолевський Борис Миколайович // Енциклопедія Сучасної України: електронна версія [онлайн] / гол. редкол.: І.М. Дзюба та ін.; НАН України, НТШ. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2019. URL: https://esu.com.ua/search_articles.php?id=68333
- Жадько Віктор. Некрополь на Байковій горі. – К., 2008. – С. 205 – 207, 282.
- Яновська Людмила. Він воскресне в тридцятім столітті // Урядовий кур'єр. – 4.02.2011.
- Життя у сяйві пекторалі. Борис Мозолевський у спогадах. До 75-річчя з дня народження. Бібліографічне видання / Упоряд. І.Голуб. – Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2011. – 72 с. / [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://elib.nlu.org.ua/view.html?id =2050.
- Мозолевський Борис Миколайович. [Електронний ресурс]. // Портал «Дніпро Культура». Режим доступу: https://www.dnipro.libr.dp.ua/index.php?route=information/project&prj_id=250/.
- Мозолевський Борис Миколайович [Електронний ресурс]. // Миколаївська обласна бібліотека для дітей ім. В. О. Лягіна. / Режим доступу: http://www.laginlib.org.ua/moya-mykolayivshhyna/literaturna-mykolayivshhyna/mykolayivski-pysmennyky-dityam/mozolevskyj-borys-mykolajovych/.
Старший науковий співробітник НДВ археології Бузян Г.М.
З поезій Б. М. Мозолевського:
ЕРКОВЕЦКОЕ ПОЛЕ
На ерковецком поле тишина.
Молчат завороженные туманы.
Как будто миру новые обманы
Грядущие готовят времена.
И вечной мукой мучатся курганы,
Но пробудившись ночью ото сна,
Выходит в поле девушка одна.
Лицо ее задумчиво и странно.
Как синие глаза ее красивы!
Любовь ли ей вручила два крыла?
Или под сердцем нового мессию
Она сегодня людям понесла?
А в небе ни просвета, ни звезды.
Лишь теплым хлебом пахнет от скирды.
Із поеми «Ирій»
ГОЛОС ІЗ ТОВСТОЇ МОГИЛИ
(Уривок)
Змієнога богине, дочка Бористену,
володарко скіфів;
Батьку скіфів Папаю і ти, Іданфірсе,
вельможний наш царю!
Розверзається твердь,
наді мною вогні смолоскипів, -
Воскресаю! Ви чуєте? Воскресаю!
Дивні зубри залізні могилу беруть на таран.
Ніжні руки мене піднімають із глини і тліну.
При мені тільки меч мій
та іще золота пектораль, -
Що розкажуть вони цим прийдешнім
новим поколінням?...
ГЕРРИ
Гробниці (скіфських) царів містяться в Геррах,
до яких Бористен ще був судноплавний.
Г е р о д о т
Життя і смерті спивши щедрий келих,
Усі літа спаливши на вогні,
Я скіфський цар, лежу в дніпровських Геррах.
І стугонять століття по мені.
Колись цю річку звали Бористеном,
А Скіфією – всі оці краї.
Як пахли по степах тоді нестерпно
Кочівками осінні кураї!..
Гай-гай!.. Все так. Колись я був тут юним.
Ходив на бій. Поїв коня з ріки.
Мов сон, пройшли сармати, готи, гунни,
Авари, печеніги, кипчаки.
Чиї тепер там кроки землю будять?
Яка зійшла над обрієм доба?
Я міцно сплю, тримаючи на грудях
Тяжінь високовольтного стовпа.
Над ним гудуть громи в сталевих струнах,
Під ними крає землю чересло.
Крізь мене йдуть в світи пекельні струми,
Чоло моє колоссям проросло.
І хай сівач з блакитними очима
Ще тричі вищих обширів сягне –
Це наша з вами спільна Батьківщина,
Бо як ви з неї вирвете мене?
Бо хто вам майбуття з минулим зв’яже
І хто навчить любити ці кряжі,
Коли і він зі мною поруч ляже,
Три кроки не дійшовши до межі?
А гуси знов ґелґочуть на озерах,
І пахнуть медом плавні навесні!
Я скіфський цар, похований у Геррах,-
Мій спис, і меч, і кінь мій при мені.
ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП
ПРО СКІФСЬКИЙ СТЕП
На Перекоп, тамуючи громи,
Вітрила хмар спливають під вітрами.
Черлений захід сизими крильми
Розплескує по балках сизі трави.
Тройзіллям, полинами, чебрецем
Пропах твій день, розчахнутий, мов брама.
Як я люблю сумне твоє лице,
Безжально переоране ярами.
Мій рідний степе в золоті яворів! –
Де і вночі пізнаю камінь кожний.
І запах трав, і пил твоїх доріг
Вдихаю в себе глибоко й тривожно,
І мить як вік, і світла кожна п’ядь,
І обрій дивним сяйвом осіяний.
І хмари, наче лебеді, летять,
Ламають білі крила об кургани.
……
А вітер знов полин колише,
І сплять віки в глибинах дня.
Як цар Атей во дні колишні,
Почищу сам свого коня.
Хай посміхнуться лихослови,
Як міфи еллінські старі,
Не звуки флейти вухо ловить, –
Іржання кінське на зорі.
Спить грім у тиші кароокій,
В траві гніздечка сплять малі.
Як цар Атей, забувши спокій,
Умерти хочу у сідлі.
.....
Дотліває в золі жарина.
Сходить в небі перша зоря.
В житі коник сюрчить незримо,
Наче свічка в імлі догоря.
У задумі зійду на могилу,
Горілиць упаду в траву
І збагну, що колись по загину
Переллю свою душу живу
В росянисті зелені стебла,
У незаймане і молоде.
І так само тоді над степом
Вечорова зоря зійде.
Хтось приїде сюди й заночує,
Обійде ці могили й рови.
Упаде на траву і відчує:
Очі стежать за ним із трави.
……
За добро, що робив я на світі,
За усі мої муки й жалі
Я воскресну в тридцятім столітті
І пройдусь по коханій землі.
По степах золотих і безкраїх,
Де страждаю, люблю і живу,
Де душа, наче птах, завмирає,
Коли падає тінь на траву.
Не реліктом, не родичем бідним,
Що з далеких доріг заблукав, –
Я прийду до вас гордо і гідно,
Бо для вас я цю землю плекав...
Врятувавши її від пожежі,
І утвердивши братство земне,
Ви в оцім подніпровськім безмежжі
Обніміть, наче брата, мене.
-
Б.М. Мозолевський з пектораллю. Поч. 1970-х рр.
Б.М. Мозолевський з пектораллю. Поч. 1970-х рр.
-
Б.М. Мозолевський в експедиції. 1960-і рр.
Б.М. Мозолевський в експедиції. 1960-і рр.
-
Б.М. Мозолевський в кабінеті. 1970-і рр.
Б.М. Мозолевський в кабінеті. 1970-і рр.
-
Б.М. Мозолевський в експедиції. 1980-і рр.
Б.М. Мозолевський в експедиції. 1980-і рр.
