В 1979 р. до фондового зберігання (на той час) – Переяслав-Хмельницького державного історико-культурного заповідника надійшов цінний експонат під назвою – «Бандура Павла Івановича Сениці (1879‒1960)». З історії експоната було встановлено, що надійшов він від Гераська Василя Сергійовича (1947-1981), журналіста Українського радіо.
Через короткий термін, до фондового зберігання державного історико-культурного заповідника, була передана машинописна книга (рукопис) Василь Сергійович Герасько – «Композитор Павло Сениця /1879-1960/ дослід наукової біографії».
Ця робота сама по собі унікальна, адже детально до цього часу ніхто не дослідив цього забутого композитора. Мало того, його композиторська спадщина визнана спеціалістами дуже талановитою, але майже не виконується професійними колективами України.
Посилаючись на архів Гераська В. С. в статті наводяться документальні дані про витоки його родини, про оптимістичні райдужні плани молодого талановитого журналіста, яким не судилося втілитися в життя, через його раптову загадкову смерть. В. С. Герасько в роки навчання, учасник народної хорової капели «ДНІПРО», яка багато років функціонує в Київському державному університеті ім. Т. Г. Шевченко, зацікавився українським композитором Павлом Івановичем Сеницею, вихідцем з Переяславщини. Настільки, що розпочав досліджувати його творчість і життєвий шлях. Він плідно працював в архівних установах Москви, де 60 років проживав композитор, досліджував всі наявні матеріали про нього в Україні. Його напрацювання і пошуки вилилися у 400 сторінок наукового дослідження, яке сьогодні знаходиться в відділі рукописів фондового збереження Національного історико-етнографічного заповідника» Переяслав».
Було вирішено розпочати роботу над підготовкою книги до видання. І перед нами науковими співробітниками Музею кобзарства постало завдання: більше дізнатися про самого – Василя Сергійовича Гераська. Тому були здійснені польові дослідження під час етнографічних експедицій в бібліотеку с. Студеники, звідки родом автор, та у м. Київ до вдови його брата В. М. Герасько. У Віри Герасько знаходився архів Василя Гераська, який вона передала нам, у науково-дослідний сектор «Музей кобзарства».
В даний час архів вивчається та опрацьовується для передачі до фондового зберігання Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав».
При попередньому ознайомленні з автобіографією В. С. Гераська, яку він написав в самобутньому художньому переказі, і яка береглася в зібранні його архіву, перед нами постає неординарна особистість: працелюбний, чесний, той що з оптимізмом дивився в майбутнє – виразник епохи «розвинутого соціалізму» України 50-70-х рр. ХХ ст.
60-ті рр. ХХ ст. – період розвінчання культу Сталіна в суспільстві бувшого радянського союзу, та настання хрущовської відлиги, коли з’явилися перші паростки надії на демократичні свободи і економічний розвиток республік гігантської держави.
Молодь тих років виховувалася в неодміннім пієтеті до вождів марксизму-ленінізму. Щоб досягнути вершин у особистих планах службової діяльності, потрібно було займатися активною пропагандистською роботою. Працювати в комсомольських, партійних комітетах, здобувати трудове стажування на різних виробництвах. Лише тоді молоді люди мали право вступати до університетів, інститутів щоб отримати вищу освіту тієї чи іншої галузі народного господарства.
Доля В. С. Гераська перспективного журналіста 70-их рр. ХХ ст., який, в досить молодому віці, підготував велику дослідницьку монографію про українського композитора Павла Івановича Сеницю, (мало популяризованого ідеологічними установами освіти і культури бувшої тоталітарної держави радянського союзу) не могла нас не зацікавити.
Залишилися скупі не дослідженні свідчення про раптову смерть Василя Гераська. Його доля обірвалася на злеті, лишилася не видана його праця. Були інші цікаві напрацювання на подальшу творчу письменницьку, а також дослідницьку діяльність, і раптом – таємнича смерть, за нез’ясованих обставин.
Брати Григорій та Степан намагалися перегляду справи, писали у різні інстанції, з проханням відновити слідчі дії для встановлення істинної причини смерті свого молодшого талановитого брата. Але постійно отримували відмови.
Перед нами визріло нагальне бажання представити постать В. С. Гераська, як непересічного журналіста, представника Переяславщини, який самотужки зумів підготувати надзвичайно складне дослідження з життя і творчості іншого виразника культурного світу не лише Переяславщини, а всієї України – композитора П. І. Сениці.
Парадоксально виглядає та обставина, що обоє вони за життя не зазнали повного визнання своїх талантів. І, навіть після їх смерті, виникали різні причини, які стримували популяризацію їх досягнень в тій чи іншій мірі.
В архіві Гераська В. С. залишилася його автобіографія, викладена в дещо художньому легкому грайливому стилі, яку ми представляємо в даній статті. рис. (фото Гераська і рукопису автобіографії) Ось як він пише про себе:
«Герасько Василь 1947 року народження 7 березня. Народився в селі Студениках, вдома на печі, як розказували мама. Хата ця була вибудована ще дідом Іваном, бідним, але бідовим на розум селянином. Пізніше вже я дізнався, що і вулиця вся носить ім’я, яке й мені честь випала носити – Гераська. То в честь імені татового рідного брата Панаса Івановича вулиця. 17 річним він у рік Великого Жовтня вступив до більшовицької партії – першим у селі. І його, молодого хлопця, старі діди мені переповідали, селяни звали батьком, бо в ньому, як представникові партії бачили вони майбутнє і дітей своїх, бо він від волревкому (волосний революційний комітет)наділяв їх землею. І коли Панаса Гераська втретє піймала 1921 року банда Трояновичів, то й на цей раз не став він на коліна. Вістка, що його закатовано облетіла волость і гомоном сповнились Каратульські сосни, і не сховали бандитів. А Панасу Івановичу кращі столярі сіл волості вибудували з дуба склеп. Проводжати його зійшлися люди з усього повіту. Всього трьох днів не вистачило йому, щоб поїхати навчатися до Комуністичного університету.
Звісно, цього всього, народившись, не знав я, та відповідальність за чесне прізвище, якось змалку мені наущали і мама – то добрим словом на буряковій ниві, та й батько – щиро, мною вирізаною, у роздумах скільки разів бити, за якусь шкоду, вишневою лозиною. З п’яти років навчився тікати від побоїв пастуха-отамана, який «навчав» мене пастушої науки. Такий той «отаман» був собі пан. У нього з десяток дошкільних хлопчаків з коровами, за науку яких батьки платили по 50 копійок щоднини. Тоді, як за випасання корови цьому «козакові» (коли без хлопчика-підпасича) платили 1 крб. Наука була хоч проста та хитра. Безхмарного літнього дня лягав цей лобуряка на соломі, яку мали ми стелити не в холодку лісосмуги, що поруч, а на сонці! Один мав йому лоскотати п’яти соломинкою, другий тримати гіляку зелену, щоб затишок на лице падав, третій – мух надокучливих гнати і т. д. І тільки якийсь поверне, куди не слід, а вже «отаман» наш гукає когось із малишні. Біда, коли загаєшся бігти, дубова качалка до реберець пристане незчуєшся й коли. Пишу про це, бо гадаю наука та змалку мені «отаманщиною» до душі, як качалка до реберець, пристала. І тікав я зі своєю коровою десь далі, де співав собі та корові: «Там де Ятрань круто в’ється». Корова той спів дуже любила, я теж. Може через спів вона й не брикалася, коли вперше, самотужки навчився доїти її – це як сусідка в обіди загаялася, а мама на буряках була. Мама дивувалися, а я тішився…
Ще слід сказати, що змалку я полюбив усяке залізяччя, бо біля нашого двору було подвір’я МТС, де тато працювали завгоспом. Отже ніхто не знав, що з мене буде, коли 1954 року пішов я до першого класу. Брати мої Гриша, що працює інженером в автопарку Київської ГЕС нині та Степан – він інженер конструктор виробничого об’єднання «Кристал» у Києві; вивчили мене читати й писати ще раніше і вчитися мені було легко. Тільки каліграфія не давалась. Проте я не дуже від того бідкався. Школа стала для мене новим світом. Яке то велике діло – школа. То і книги, і друзі, і вчителі.
1962року мене прийняли до лав ВЛКСМ, а скільки до цього всього пам’ятного було – гай, гай… Клас у нас, тепер бачу, підібрався нічого, що ми ніби один одного тягли до чогось інтересного. Кілька пілотів із нашого класу є, кандидат фізико-математичних наук, кандидат філософії, аспірант хімії, сила педагогів, гарні шофери колгоспні, будівельники – і все то був колись один клас сільської школи. Від занять, звісно, нас ніхто не звільняв, та дещо ми ще встигали. В школі займався в гуртках: хімії, фізики, авіамодельному, літературному, грав у оркестрі та співав у хорі. Любив комсомольську роботу. Навесні мене обрали комсоргом школи, а влітку того ж 1964 року направлено в табір праці і відпочинку ( для комсомольського активу) на Київську ГЕС.
Одержавши атестат 1 липня 1965 року взяв кельму і пішов на будівництво нового села Жовтневе, бо вирішив вступати на факультет журналістики КДУ, а туди слід було мати 2 роки стажу. 1 рік у мене набирався по довідках за працю, під час канікул – після 8-го класу на тракторі в колгоспі, після 9-го мулярував на будівництві (професії цієї нас вчили в школі) так і після 10-го класу. Проте, закінчивши 11-ий клас с. ш., довго не працював на будівництві. Через півтора місяця мене викликали до РК ЛКСМУ і запрошували на комсомольську роботу. Умовили. Мама плакали, а тато мовили – люди просять і радять, то йди. Так, за рекомендацією РК мене й було обрано звільненим комсоргом радгоспу «Дніпро» с. Дівички ( це за 40 км від мого села). Цікава була робота. А через рік ОК ЛКСМУ рекомендував мене для навчання на факультет журналістики КДУ, за що я йому дуже вдячний.
Досвід комсомольської роботи став у нагоді під час університетських років. Працював усі п’ять років позаштатним інструктором комітету комсомолу КДУ, 2 роки комсоргом курсу. Це дисциплінувало, спонукало планувати час, до того ж кілька років був старостою народної хорової капели «Дніпро» КДУ, займався науковою роботою. Одна з моїх наукових робіт була нагороджена Дипломом ІІІ ступеню ЦК ЛКСМУ та Міністерства вищої і середньої спеціальної освіти УРСР, Грамотою Міністерства вищої, середньої спеціальної освіти СРСР. Мав іще багато різних інтересів у ті роки, були задуми. Та тільки час вирішить їх долю.
Ще з перших класів школи й до кінця університетських років канікули мої були працею, протилежною звичній – після першого курсу працював на комбайні та в районній газеті (м. Переяслав-Хмельницький), після другого – все літо і час практики в газеті «Червоний гірник» (м. Кривий ріг), після 3-го курсу в газеті «Вільна Україна» (м. Львів), після 4-го-архіви Москви. На протязі всього навчання друкувався в газетах – «Молодій гвардії», «Молоді України», «Літературній Україні», «Вечірньому Києві» та інших. Із березня 1968 року – член партії, що зобов’язувало ще більше працювати. Все це знадобилося уже на роботі, коли після розподілу пішов працювати на радіо. Тут мені доручили вести питання партійного життя та атеїзму, які я й вів із 1971року.Регулярно виступав із власними матеріалами, не тільки у своїй Головній редакції пропаганди, а й у музичній, молодіжній, літературно-драматичній. Звучали мої матеріали і на Всесоюзному радіо. Одним словом – робота цікава, часті відрядження і цікаві долі людські.
І нині, оглядаючись назад, на своїх однокласників, які стали вченими і будівничими, землі рідної господарями, я подумки завдячую своєму дядькові Панасу, прізвище якого я маю честь носити, завдячуючи тим, хто мріяв і не жалів себе во ім’я справи громадської.
Маю трохи задумів. Один із них пов'язаний з літературою. Та побачимо, як поверне життя. І тільки б не припинитися, жити і бачити, любити і берегти любов інших. І не бути ніколи, як той «отаманчук» із моєї пастушої науки. Не бути лінивим, жорстоким і пихатим. В.Герасько 27.04.1976 р.» [1]
З цієї нехитрої оповіді, перед нами постає щирий, безпосередній сучасник 70-80 -х років ХХ ст. Він впевнений, що без членства в рядах КПРС, побудувати письменницьку кар’єру він не зуміє. Тому з честю вступає в її ряди. Адже завжди рівнявся на свого дядька Панаса, який молодим поклав своє життя «в ім’я справи громадської».
З автобіографії ми дізнаємося, що після четвертого курсу В. Герасько працює в архівах Москви. Ця робота, якраз була пов’язана з дослідженням життя і творчості П. І. Сениці. І можна, з впевненістю стверджувати те, які глибокі знання перед ним відкривалися з істинної історії України, історії української культури. В підсумку ми бачимо, який великий об’єм літератури він перелопатив, зокрема в даному дослідженні він посилається на великий обсяг джерел і методологічної літератури, яких близько 300.
В 70-ті рр. ХХ ст. мало хто засвідчував справжній стан в українській історії музики, культури загалом. Про те, як нівелювалася історична роль українських представників музичної культури в порівнянні із світовими зразками.
В процесі цього дослідження перед Василем Сергієвичем відкриваються цікаві аннали і він детально їх використовує в своїй книзі. Зокрема він цитує твердження з Історії української дожовтневої музики:
«В середині XVIII століття в Глухові працювала перша в Росії музична школа, котра відіграла велику роль в підготовці музичних виконавських кадрів, як співаків-хористів, так і інструментовиків. Звідти вийшов видатний композитор Д. С. Бортнянський, але як і його земляки, композитори Ведель і Березовський, він мусив працювати далеко за межами України, а його творчість довгий час приписувалась досягненням тільки російської музичної культури. В той час, як ці композитори виховувалися на традиціях української національної музики і по духу створюваної ними музики, вони в першу чергу – композитори українські.
В цей час в Галичині розгортається боротьба за відновлення православних форм музичного супроводу богослужіння, які встановилися в Наддніпрянській Україні за останнє десятиріччя XVIII століття. Звідси і особливий інтерес до музики Бортнянського, навколо якої між прогресивною молоддю і представниками верхівки уніатського духовенства розгорнулися дискусії, зміст яких виходив за межі власне культових питань.»
Безумовно досліджуючи витоки творчості П. І. Сениці, автор В. С. Герасько, як чесний і безкомпромісний комуніст викладав у своїй праці істинну, якою вона була, посилаючись на архівні джерела. Та це ніколи не подобалося служакам ідеологічних догм казарменого комунізму, діяльність яких в 70-80-х рр. набирала приголомшливих обертів. Все, що було пов’язано з Україною прогресивного, геніального, нещадно притлумлювали, лише зазнавало переслідування і нівелювалося.
Відома трагічна доля у 1979 р. унікального композитора – самородка Володимира Івасюка, якого знищили. Його похорон перетворився на тисячну маніфестацію в м. Львові. І лише через сорок років слідчими було доведено – інсценування самогубства, а насправді – вбивство митця.
Доля Гераська В. С., трагічно обривається, в момент, коли зустрілися однокурсники на 10-ій річниці випуску КДУ ім. Т. Шевченка. А на ранок його знаходять рибалки на березі Дніпровської заплави. Тіло було побите на скронях і обличчі, в легенях медексперти води не знайшли, що наводило на думку, що вже вбитого Василя Гераська кинули у воду. Речі не зникли, а були складені на березі, хоч на штанах були пошкодження, розірвані в двох місцях.
Брати – Григорій і Степан Гераськи три роки намагалися добитися перегляду справи про смерть Василя. Біля десятка листів-звернень писали вони в різні інстанції з проханням провести детальне розслідування.
У листах вони посилаються на спогади самого Василя про виникаючі різні проблеми з захистом його дипломної роботи, про існуючі претензії до підняття ним теми відродження пам’яті талановитого українського композитора. Про те, що у стінах університету один з викладачів допускав різні брехливі інсинуації, плітки та обмовляння Василя Гераська. А потім через 10 років та особа з’явилася на зустріч випускників і між ними відбувалася «творческая дискуссия», як згадували однокурсники. Рідним братам постійно відмовляли у перегляді та дослідуванні справи про смерть В. С. Гераська. Вони намагалися приводити докази про існування по відношенню до Василя, м’яко сказати, недоброзичливців. Збереглися копії листів В. Гераська, які він надсилав у різні інстанції, де розповідав про себе, свою дипломну роботу та інше.
Зокрема В. С. Герасько писав 18.01.1979 р. в ЦК КП України російською мовою. Адже відомо, що це були роки тотального зросійщення всього діловодства в вищих бюрократичних органах радянської влади України.
Він пише: «…Хорошо вспоминаю, как во время разбирательств, мне в Гостелерадио многозначительно говорили: «Мы знаем, чем вы и в университете занимались, мы всё знаем!..Когда я просил как-то объяснить такие «весомые слова» то никто ни разу так этого и не сделал.
Чем же я занимался в университете? Сразу после школы я стал работать каменщиком-монтажником на строительстве родного села...»
Далі Герасько В. С. описує свій шлях і служіння в органах комсомольських організацій Переяслав-Хмельницького району, Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка та своїй участі в народній академічній хоровій капелі «Дніпро», декілька років якої він був її старостою. Також повідомляє що має чимало нагород від ідеологічних установ України та відзнаки ректора КДУ ім. Т. Г. Шевченка.
«Все студенческие годы паралельно с другими темами я изучал жизнь и творческий путь моего земляка, украинского советского композитора и фольклориста П. И. Сеницы. Выходец из беднейшей многодетной семи, он в тяжелое дореволюционное время, только благодаря поддержке русских музыкантов смог дважды закончить Московскую консерваторию».
Ознайомлюючись з цією запискою складається враження, що Герасько В. С. ніби переконує ідеологічні установи в тому, який український композитор Сениця П. І. радянський по тематиці і по духу! І, як високо оцінювали його творчість представники ідеологічних установ! В процесі написання свого дослідження В. С. Герасько ще в липні 1969 р. написав статтю в «Літературній Україні» «Композитор Павло Сениця». Невідомо, що стало тією рушійною силою, яка спонукала його взятися за цю грандіозну роботу. В статті він пише: «23 вересня цього року (1969) Павло Іванович Сениця відзначав би свій ювілей – 90-річчя від дня народження. Розпочавши свою музичну творчість іще 1903року, він після смерті М. В. Лисенка прийняв естафету української музики. Його твори національні духом підносили українську музику до європейського рівня. В передреволюційну добу можна було нарахувати чотири п’ять українських композиторів і серед них вирізнявся молодий Сениця – цілісністю творчого обличчя, багатством музичних форм, надзвичайною продуктивністю. Він наводить характеристику відомого музикознавця Миколи Грінченка, який вважав Сеницю за «найбільш серйозного зо всієї групи композиторів після лисенкового періоду». Підсумовує Василь Герасько своє есе словами: «Талановитий композитор Павло Іванович Сениця майже не відомий нині. Але він має посісти належне місце в історії української музики.»
Отака молодеча затятість спонукала В. С. Гераська проробити величезну роботу, яку до нього ніхто так детально не здійснював. І ця робота – «Композитор Павло Сениця /1879-1960/ дослід наукової біографії» заслуговувала бути виданою ще в 1971р.
ЇЇ подали на всесоюзний конкурс студентських наукових робіт. Це дослідження, за згодою керівника кафедри, Василь Герасько заявив на захист, як свою дипломну роботу.
Але на цьому пригоди з великою працею В. С. Гераська не закінчилися.
«4 мая 1971г. дипломная работа была отмечена в приказе ректора. А 05.05 – подписана научным руководителем к защите. Но вернувшись из командировки, я узнал, что меня не допускают к защите, мотивируя то большим объемом работы (400стр.), то тем, что некому рецензировать, что не первый экземпляр и т.п.»
Свою дипломну роботу Василь Сергійович захистив в останній день і Державна екзаменаційна комісія оцінила його роботу на «відмінно з відзнакою». Та і після захисту бюрократична тяганина з характеристикою до дипломної роботи продовжувалася.
«Переписывали её раз п’ять, (поручено было И. Мельничук) показывая меня то хорошим, то плохим…Характеристику так и не написали.»
Згодом, восени 1971 р., коли В. С. Герасько вже працював на українському радіо журналістом, на факультеті журналістики Київського Державного Університету проводилася перевірка від ЦК Компартії України. Ряд питань були поставлені і Гераську В. С. якраз щодо його дипломної роботи.
«Я довольно подробно и обстоятельно изложил свои оветы. Никаких ни порицаний, ни замечаний мне не было высказано комиссией. Двух же заведующих кафедрами /кстати именно они создавали волокиту и с моей дипломной/ отстранили от работы на факультете…»
Така продуктивна діяльність 24 – річного випускника Київського державного університету Василя Гераська, створення ним глибокої за науковими показниками книги «Композитор Павло Сениця /1879-1960/ дослід наукової біографії» могла викликати заздрощі, незадоволення, намагання знівелювати всю його працю, зробити все, щоб ця книга не побачила світ, а застряла в архіві студентських дипломних праць. Крім того, йому єдиному до сьогодні вдалося так високо підняти ім’я українського композитора П. І. Сениці, якого не популяризували, не виконували його твори в філармоніях, театрах, консерваторіях України. Це не потрібно було керівникам «кегебістської радянської України». По своїй відкритій щирості, добросердності і оптимістичній вдачі Василь Герасько вірив, що комуністична партія оцінить його велику працю про унікального українського композитора, його земляка з Переяславщини. І всі українці врешті відкриють для себе його непізнаванну донині музику. На жаль цього не сталося.
До наших днів твори українського композитора П. І. Сениці, майже не затребувані професійними колективами і не виконуються. В м. Переяслав-Хмельницький (Київщина) коли була проголошена незалежність України (1992р.), місцевій музичній школі надали статус імені Павла Сениці.
В статті використовувалися матеріали архіву В. С. Гераська та його стаття – «Павло Іванович Сениця» /Газета «Літературна Україна» 22 липня 1969р. №58 (26251)
Фотосвітлини з архіву Василя Гераська
Завідувач НДС «Музей кобзарства» Тетеря С. А.
Молодший науковий співробітник НДС «Музей кобзарства» Костюк Н. В.
