Василь (Вільям) Вецал, в Канаді його звуть – Білл Ветцал, народився 1943 р. в родині українських емігрантів в Ошаві, Онтаріо, Канада. Родина була трудолюбива, всі мали майстровиті руки і тому досягали успіхів лише власними зусиллями, талантом, винахідливістю розуму.
В Ошаві після Другої Світової війни, активно нарощував потужність в індустріальній діяльності авто концерн «Дженерал Моторс», куди в 60-х рр. влаштувався на роботу молодий Василь Вецал. Інженерний склад мислення, вмілі руки швидко надали йому кваліфікацію і авторитет успішного механіка, кваліфікованого багатопрофільного майстра.
Але, як він сам зазначав, зацікавленість генеалогією, пошуки коріння свого роду, врешті привели його в культуру і традиції предків.
У 2009 р. він так згадував про прихід до майстрування бандури: «Це було майже 40 років тому. Я працював в Ошаві на «Дженерал Моторс». Пройшов певний період і на заводі організували мистецький фестиваль де працівники заводу виставляли свої творчі роботи. Це були – художні картини, скульптурні вироби, вироби з дерева, меблі та інші мистецькі роботи. Я вирішив щось представити українське, тому що вже давно цікавився генеалогією, пробував з’ясувати: звідки моє коріння, хто мої предки? Родина була в захваті від моїх пошуків. До цього, бандуру мені доводилося бачити лише в учасників Детройтівської капели бандуристів. Я дізнався, що в Канаді постійного виробника таких інструментів не було. То була особлива річ. В Торонто поодинокі люди грали на цьому інструменті.
Як тільки виникло бажання виготовити перший інструмент Василь Вецал купив в Детройті бандуру братів Гончаренків і почав майструвати. Гончаренко Петро мріяв, щоб майстрування бандур продовжилося тому чемно переділилися з починаючим майстром основним кресленням каркасу бандури на папері. Тобто, це був малюнок зверху, з реальними розмірами інструменту і також вирізаний на картоні шаблон бандури.
Всі існуючі інструменти в бандуристів діаспори були змайстровані за проектом братів Олександра та Петра Гончаренків, емігрантів з України. Вони близько 40 років ремонтували і майстрували бандури для учасників капели бандуристів ім. Тараса Шевченка, яка емігрувала до США в 1946 р. Петро та Олександр Гончаренко розпочали виготовляти бандури ще в 30-40-і рр. ХХ ст. в Україні, а потім в Інгольштадті (Німеччина).
По приїзді їх, в першій післявоєнній еміграційній хвилі до США, вони відразу розпочали активно працювати над ремонтом зношених музичних інструментів для учасників капели бандуристів. А також майстрували нові бандури. Майже 40 років свого життя вони присвятили розробці та вдосконаленню бандури «полтавки», як її називали в своєму колі музиканти. Брати Гончаренки здійснили професійне креслення та повністю розробили інструкцію інженерної технології виготовлення інструменту.
Василь Вецал ділиться своїм першим досвідом: «Коли, я заготовив дерев’яний брусок (колоду) завтовшки 6 см, я поклав шаблон бандури на дерево і розрізав по формі. А потім розпочав вискоблювати всередині, таким чином готував спід інструменту. Я навіть не уявляв наскільки мене захопить ця робота, Виготовлення бандури стало для мене нав’язливою ідеєю. Я повинен був робити все правильно і досконало, і я змушував себе заставляти це робити»
Так з дня у день Василь Вецал працював над виготовленням бандури, і цей процес, можна сказати, відбувався «методом пробувань і помилок», майже віртуально. Згодом, в процесі майстрування бандури зрозумів – лише копіювати за лекалами – це не досить добре. Тому вирішив по домовленості з майстром Гончаренком, в свій вихідний, поїхати до Детройта. Зустріч з майстром його професіоналізм багато чому навчив починаючого виробника бандур.
Вецал згадує: «Гончаренко мав багато терпіння, щоб все передати мені ідеально. І я визнаю, що він був справжній «бандурний бос». Адже змусив мене працювати, від нього я дізнавався про історію інструменту, про давнє козацьке братство та об’єднання мандрівних співаків. Гончаренко розповідав мені багато різних історій з життя козаків і кобзарів, про сам інструмент, про його популярність у періоді ХVI-XІХ ст.ст.
Від тієї першої зустрічі з Гончаренком, Василь Вецал створив понад 450 інструментів, багато з яких мають значні вдосконалення конструкції та системи механізмів, що використовуються для переналаштування інструмента. В результаті послідовних зусиль у, майже ювелірному виконанні, з використанням сучасних технологій Вецал став провідним виробником бандур не лише в Канаді в цілому світі.
Майстер розповідає: «Коли я побував в майстерні Гончаренка, мені повністю відкрився його стиль майстрування бандури. Як це вирізати в середині коряк, тобто спід бандури, а потім зовні, якими інструментами, а це зубило і молоток, сокира і скребок. Така робота прикладними інструментами забирала у мене багато часу, мені здавалося – це ціла вічність, понад 300 годин лише вискоблювання спідняка бандури. Я не звик так довго займатися монотонною роботою. Тому і вирішив дещо вдосконалити технічне майстрування бандури. І прийняв рішення – краще виготовити такий інструмент, тобто такий верстат, який полегшить і прискорить цей процес. Я виготовив собі верстат, на якому виконував три операції для роботи з деревом. Він був розміром з кухонний стіл, чудовий прилад з трьома кронштейнами і можливостями рухати їх осі – вперед назад, вгору і вниз. Маршрутизатор був встановлений на одній стороні станка, і там знаходився закріплювач моделі, а операційна насадка на протилежній стороні.
Коли модель знаходиться на столі, і закріплена на станку вона постійно контактує з тим, чи іншим процесом над яким в даний час мені доводиться працювати. Щоб вирізати спідняк з колоди дерева породи дуже сухої, доводилося затрачати 4050 годин праці. А з використанням винаходу високошвидкісного ротора для роботи з деревом, я зміг це зробити приблизно за півтори години. Потім вже вручну мені довелося шліфувати і вирізати різні особливі деталі та інкрустацію інструменту. Інструмент, який я виготовив при допомозі свого першого верстата служить багато років та вражає своїм виглядом і після кількох років по тому.
Свого часу я зустрівся з керівником Канадської капели бандуристів Віктором Мішаловим, який дуже досконало знає історію інструменту, його технічні особливості, характеристики. Саме пан Віктор розповів мені про різні, (інші) будови бандури. Зокрема про бандуру М. І. Скляра – концертну хроматичну бандуру з механікою переключення тональностей. Інструмент під його керівництвом, був розроблений групою конструкторів бандуристів Чернігівської фабрики музичних інструментів. Унікальність інструменту полягала в тому, що вони ввели новаторство в майструванні механіки інструменту. Тобто вони створили перемикачі для налаштовування інструменту в різних тональностях.
В 70-ті рр. ХХ ст. чималу кількість таких бандур було закуплено для музикантів капел бандуристів Аргентини, Північної Америки. Фабрика музичних інструментів в Чернігові працювала досить продуктивно. Але в 1991р. підприємство на жаль перестало виготовляти не лише бандури, а й повністю припинило функціонувати. В ті роки Віктор Мішалов здійснив переклад книги з технічного виготовлення бандури українського зразка і подарував мені.
На основі цих знань я змайстрував два інструменти в двох різних варіантах. Один – це була копія ідентична оригіналу з такими ж ребрами, які знаходилися у внутрішній стороні деки, які зміцнюють інструмент від натягу струн.
Другий інструмент, різнився тим, що я вирішив великі п’ять ребер укріплення деки замінити і виготовити таке кріплення яке було більше схоже на стільниковий ефект. Таке кріплення дозволяє набагато краще відскакувати звуку від колоди, на відміну від інструменту з великими пружинами. На частині розібраного старого інструменту бандури видно, як розміщенні самі ребра, ще їх називають пружини, які утримують спід і саму бандуру. Ці конструкції робили важким інструмент, хоч звучав він добре.» Рішення Василя Вецала – виготовити кріплення деки у вигляді стільникового ефекту, допомогли зменшити вагу бандури.
З роками вирішувалися інші проблеми у проектуванні інструменту. І ці зміни у прогресі майстрування бандури наглядно можна спостерігати. Це стан інструменту, що виготовлений у 1946 р. і ті бандури, які виготовлялися, від 70-х рр. ХХ ст. майстром Вецалом. Спеціальним приладом було вирахувано, що натяг струн під час гри на інструменті, може сягати майже 2,5 т тиску на деку. Не професійно, абияк зроблений натяг струн на деці може розтягнути і розірвати інструмент на частини. Тому потрібно бути обережним, і впевненим, що інструмент дуже міцний, тобто захищена і міцна дека зі споду такими захисними пружинами з дерева. Це відчуває кожен музикант, котрий грає на бандурі і спроможний видавати звук холодний і дзвінкий від натягнутої струни.
Василь Вецал ділиться своїм досвідом майстрування бандури відверто. Він стверджує, що після вирішення проблеми з гучним, але разом з тим приємним звуком, він брався за проблему “згинання шиї бандури та вигину спини”. Це також досягається відповідно до розмірів бандури, і це філігранне мистецтво кожного майстра.
Але існують навколишні природні перешкоди, це той факт, як вологість, і це може призвести до розширення бандури. А коли вона розширяється, то змінює свою форму. Тому Василь Вецал вирішив здійснити ще один цікавий експеримент, який деякі сучасні майстри музичних інструментів застосовували у виготовленні скрипок, гітар та інших інструментів.
Це робота зі склопластиком у 2000-2001рр. і цим досвідом Василь Вецал ділиться: «Я прочитав в журналі статтю про це. І подумав, що це добра і хороша ідея. Єдина проблема, що гітара має 6 струн, а я працюю з 64-ма струнами. І це звісно напруга понад 4000 фунтів. Варто було придумати і виготовити каркас задньої частини бандури, тобто спеціальну раму зі скловолокна. Таку раму каркас я виготовив».
Звісно були деякі труднощі які, майстер Вецал з успіхом долав. Так, певні типи скловолокна мають різні точки плавлення в тому, чи іншому діапазоні, інші при затвердінні мають специфічні якості. Тобто деяке скловолокно дуже жорстке, інше дуже еластичне. Тому потрібно було знайти точний рецепт, для того щоб зібрати бандуру. І це було одним із найскладніших завдань, виготовити рецепт епоксидної смоли.
Інструмент зі скловолокна складався із декількох шарів тканини. І цей процес укладання тканини у форму займає багато часу. Адже повинно бути шість-сім шарів тканини, і кожен шар повинен бути закладений у форму, без повітряних кишень чи складок тканини. Епоксидну смолу потрібно використовувати помірно, але достатньо для досягнення міцного і разом з тим легкого корпусу бандури. Дека (верхня частина) бандури виготовлялася з дерева, потім її відливали, як і інші частини – гриф, головку і всі ці деталі, майстер філігранно з’єднував в одне ціле, також укріплюючи ребра бандури внутрішніми пружинами. Багато скрупульозної роботи доводилося виконувати майстру для закріплення струн, для цього він використовував затискачі щоб утримувати деталі на місці, поки епоксидна смола не затвердіє, a це займає близько 24 години. Майстер також виготовив регулюючий шаблон для спеціальної роботи із закріплення та налаштовування звуку струн. Василь Вецал стверджує: «мені знадобилося біля трьох років щоб розробити інженерні конструкції і технологію виготовлення склопластикової бандури. Але тепер я можу виготовити кожен інструмент менше ніж за сто годин. Інструмент з такою ж якістю звуку, але стійкістю до атмосферних впливів. За останні роки інструменти зі скловолокна стали все більше популярними в США. На таких інструментах скрипічно-струнної групи, які виготовляють майстри зі скловолокна, грають світові музиканти.
Музичні інструменти майстра Вецала, їх майстрування, вивчали відомі українці і везли цей досвід в Україну. Це – Дмитро Губ’як, Андрій Заярузний, Роман Гриньків, Володимир Войт. У деяких митців бандурного мистецтва є бандура майстра Василя Вецала. Він з ентузіазмом передавав своє вміння, набуті з досвідом знання, українським майстрам. Окрім інструменту бандури Василь Вецал виготовляв багато інших народних інструментів в т. ч. сопілки, цимбали, кобзи, колісну ліру та інші. Його інструменти представлені в галереях різних музеїв, а Віктор Мішалов здійснив телевізійний фільм про виготовлення бандури Василем Вецалом. Сьогодні майстер має проблеми з зором, але завжди відкликається на консультацію чи допомогу бандуристам, зокрема В. Ю Мішалову.
Після П. Гончаренко він залишався єдиним майстром виготовлення бандури. Над удосконаленням харківської бандури Вецал працював близько 25 років, і виготовляв свої бандури для дітей, для віртуозів бандуристів Канади, США, Аргентини Австралії і України.
Використані матеріали: Вецал Бандура
режим доступу https://www.youtube.com/watch?v=W0u8upHYFZc
Польові дослідження Костюк Н. В. Спогади В. Ю. Мішалова про співпрацю з майстром виготовлення бандур з м. Ошава, Канада – Василем Вецалом, травень 2022 р.
Фото надані Віктором Мішаловим.
Молодший науковий співробітник НДС «Музей кобзарства» Наталія Костюк
