У Музеї кобзарства Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав» представлено широку палітру культурного явища історії українського народу – кобзарства.
Найавторитетніший дослідник кобзарства Г. Хоткевич розповідав про «генеалогічне дерево» цього явища. Він говорив «воно дуже гіллясте і попередником цього явища є сам віщий Боян». Саме до Бояна дотичні, придворні бандуристи. Їхня музика, спів, таланти тішили слух царських, дворянських та інших жителів вельможних палат, а одночасно й челяді. Вони мали значну відмінність від мандруючих незрячих старчиків, які себе називали бандурщиками, а потім з легкої руки Тараса Шевченка їх стали називати кобзарями. Відмінність мандруючих незрячих старчиків була і в репертуарі, і в музичних інструментах. Дослідник явища кобзарства К. П. Черемський, стверджує, що «основою співогри незрячих кобзарів є внутрішній виспів, а в бандурництві зрячих на перший план виходить гра». Харківський дослідник І. Белебеха, аналізуючи історію кобзарства, звичаї, традиції, обряди кобзарів, бандуристів, лірників відзначив, що більшості передового кобзарства притаманні ознаки й функції еліти. Він підсумував закон життя і творчості кобзарів і це - «вимагати від себе більше, чим вимагають інші». Цей елітарний принцип, якого суворо дотримувалися передові кобзарі, допомагав їм зберігати високий рівень, художню цінність свого репертуару а ще виживати в тяжких життєвих обставинах. У роботі «Українська еліта» І. Белебеха так оцінив кобзарів та їхнє мистецтво: «це вічні і святі ідеологічні воїни на захисті українства».
Представимо декілька імен прославлених музик, імена яких розміщенні в Музеї кобзарства на панно Ю. Легенького «Шляхи кобзарів це шляхи народу».
Ми читаємо ім’я Данило Бандурка. Це козак Київського полку Данило Рихлієвський, який водночас був і зрячим бандуристом та служив у Київського градоначальника Леонтьєва. Уславився як виконавець-музикант, віртуоз і співак. Данило Бандурка та інші кобзарі брали участь у гайдамацькому русі. Він кілька років служив придворним бандуристом у київського губернатора, а потім подався на Січ. Грав на втіху запорожцям за одяг і харчі. Був приписаний на правах воїна до Корсунського куреня. Двічі ходив з козаками на Правобережну Україну підіймати народ проти польського панування. Потрапив до в’язниці, де пережив допити й тортури. Коли спалахнуло повстання, пристав до гайдамаків, підбадьорював їх музикою та співом. За гайдамацтво зазнав репресій від царської влади. Згодом Д. Бандурка був виданий шляхті й страчений. Але народні перекази повідомляли й оптимістичнішу версію: козак-бандурист утік з полону й, оселившись на запорозьких землях, заснував козацьке село Бандурка.
Вивезення талановитих українських музик до Петербурга і Москви активно розпочалося за Петра І, який для організації двірської капели наказував своїм посильним силоміць забирати з України півчих та співців. Продовжила цю традицію і Єлизавета Петрівна, дочка Петра І. При її дворі був гусляр Сазон та бандурист Григорій Любисток.
Гарний голос та блискуча гра на бандурі висунули Григорія Любистка в число найкращих кобзарів царського двору того часу. Проживав він при дворі майже 20 років (1730–1749 роки). Городовий козак Любисток з Прилук грав і співав при дворі Єлизавети Петрівни. За винятком нетривалих перерв, коли втікав від царських розгонів в Україну. Та його швидко знаходили і повертали назад. У резиденції цариці його справді шанували: був артистом - «тенористом» першої групи, серед земляків, які співали там українські пісні й думи. Бандуристові пожалували дворянство, виплачували добрі гонорари. Присвоїли навіть звання полковника, хоча незрячий Григорій Михайлович не мріяв про військову кар’єру. Проте Г. Любисток, користуючись своїм вільним становищем, всіляко допомагав боронити Гетьманство в Україні. Він мав палац на р. Мойці в Санкт-Петербурзі, який майже рік у нього орендував сенат цілої Російської імперії.
У 1749 р. Г. М. Любистку пожалували дворянський титул та чин полковника. Йому дали у володіння багато земельних наділів, у тому числі й на Полтавщині, поблизу Лубен. Мав «людей и крестьян за ним - всего тысяча двести тритцать шесть душ» Усі ці дані є свідченням того, що двірські бандуристи жили досить заможно.
У 1738 році за царським указом відкрилася в Глухові перша співоцька школа, де навчали гри на бандурі. Тут готували співаків та бандуристів для забезпечення культурних потреб царського двору.
Існує історичне передання про бандуриста Грицька Кобзаря, він з групою запорожців опинився в турецькій неволі. Викликав довіру у турок і став наглядати над двома десятками побратимів. Роздобув для них одяг, запас харчів і розімкнув кайдани. Турки за це вийняли Грицеві очі й відпустили в широкий світ. Козак таки добрався до України, в рідний Прилуцький повіт і став служити землякам кобзою й козацькими піснями. Коли ж Правобережжя охопила гайдамаччина, подався до повстанців. Йому, незрячому, доручили командувати озброєним загоном. Селяни обожнювали свого ватажка й складали різні легенди про його волелюбність і відвагу.
Активні учасники Коліївщини потрапили під жорстоку розправу. Показовий процес влаштували в с. Кодні неподалік Бердичева. У відомій «Коденській книзі» збереглися протоколи польського військового суду: допити ув’язнених і присуди над ними. До жорстоких страт присудили 336 поселенців. Троє з них — гайдамацькі кобзарі: Василь Варченко, Прокіп Скряпа і Михайло з Поділля, записаний як «Сокового зять». Звинувачення однотипні — «супроводив грою і піснями гайдамаків під час повстання». Однаково лаконічним був і вирок, який засвідчив, що гру на бандурі визнавали загрозою польсько-шляхетській владі: «Цей заслуговує на смерть».
Серед обдарованих українців значиться й кошовий отаман Антон Головатий — блискучий воєначальник, поет і пісняр, запальний бандурист. Головатому трапилося представляти Січ у складі військової делегації на коронуванні Катерини ІІ. Тоді заспівав і пісню під звуки бандури у воєнному супроводі. Кажуть, цариця розчулилась і відзначила співака пам’ятною срібною медаллю.
Родова прикмета нашого кобзарства — його глибинна українська сутність. Думи розкривали українцям їхню історію й долю, національну вдачу й характер. А кобзарі розповідали про це в найпереконливіший спосіб — як істинні митці, не зломлені гнітом обставин.
Як засвідчує історичний аналіз особистого шляху та творчості відважної когорти українських кобзарів, їхнє мистецтво, трималося на особистому яскравому натхненні. Кожен з них був неповторним, з власною героїчною долею і творчою індивідуальністю.
Аналіз сьогоднішньої присутності в історії традиційної культури кобзарства, переконує нас в тому, що його феномен не лише в нашій національній культурі, а й у тому, що воно зайняло особливе місце в ряду історико-культурних типів європейської культури. Українське суспільство в усі роки, віки завжди високо цінувало і шанувало кобзарство, як свою еліту.
Використано матеріали з доступних інтернет ресурсів:
Білокінь С. Григорій Любисток, «Родовід», № 6, 1993.
Левицька Н.М., Коцюбанська О.О. Українське кобзарство як специфічний фактор національного спротиву. Сторінки історії: збірник наукових праць. Вип. 52.
Світлини картин українських художників з доступних інтернет сайтів.
Молодший науковий співробітник НДС «Музей кобзарства» Наталія Костюк
