Юрій (Дюргі, Гургі, Гюргій, Георгій) Володимирович, представник молодшої гілки Мономаховичів – один із трьох синів Володимира Всеволодовича від другої дружини-половчанки. У давньоруському літописі Долгоруким його ніхто не називає. Прізвисько це з’являється у текстах не раніше ХV століття. Точний рік народження невідомий. Але, якщо врахувати, що перша дружина Мономаха Гіта померла 5 березня 1098 року, то Юрій міг народитися близько 1100 року. Батько його в цей час був переяславським князем, то вряд чи Юрій міг народитися деінде, окрім Переяслава. У січні 1108 року був одружений з такою ж юною половчанкою, дочкою хана Аєпи. Це був династичний шлюб, тому не варто дивуватися віку наречених. Весілля, швидше за все, святкували у Переяславі.
Після одруження Володимир наділив сина ростовським володінням і відправив князювати у Залісся зі своїм боярином Шимоновичем. Територія Ростовської землі була величезна – від новгородських кордонів і до Волзької Булгарії. Наділ хоч і перспективний, та у той час дуже бідний. Ліси і болота, рідко заселені фіно-угорською людністю (меря, весь, мокша, ерзя, мурома), у якої державотворчі процеси тільки розпочиналися. Місцеві етноси дуже вороже сприймали чужинців, опиралися занадто швидкому для них державотворенню, не розуміли нової релігії й чинили опір християнізації. Прокнязювавши близько двох десятиліть, Юрій Долгорукий розбудував князівство і політично, й економічно. Тут нічого зауважити – господарем він був хорошим.
Здавалося, досягши і успіху, і багатства, можна було б спокійно жити. Але Юрій з дитинства мав нав’язливу ідею – Київ. Та до Києва йому було зась. Володимир Мономах старанно й уважно прорахував передачу великокняжої влади. Він намагався закріпити Київ за своїми нащадками і водночас прагнув випрацювати схему, яка б максимально зменшила боротьбу за київський стіл, зробила перехід влади в державі чітким і дієвим. Щоб виключити династичну боротьбу між дітьми від двох своїх шлюбів, Мономах визначив право на Київ за дітьми від першої дружини. Нащадків від другого шлюбу він усунув від «київського причастя» іще з народження. Усі троє синів від половчанки отримали тільки хрестильні імена. Не давши Юрію, Роману й Андрію княжих (династичних) імен, Мономах відрізав їх від роду, розірвавши зв’язок з попередниками по чоловічій лінії. Тож ростовський стіл – це було показово.
Володимир Мономах своєю волею залишив Київ найстаршому сину Мстиславу. Після Мстислава Великого главою держави став бездітний Ярополк Володимирович, а в Переяславі, який за традицією був останньою сходинкою перед Києвом, був посаджений син Мстислава Всеволод як наступний претендент на пост глави держави. Юрій Долгорукий вірно зрозумів ситуацію, тож Всеволод Мстиславич протримався на переяславському столі лише декілька годин – від заутрені до обідні, і був вигнаний дядьком. Той у свою чергу просидів у Переяславі вісім днів. Юрій Володимирович захоплював місто іще тричі, кожного разу ненадовго – тиждень, декілька днів, три місяці.
Оскільки сам Переяслав ніколи не був для Юрія кінцевою метою, а лише обов’язковим етапом для захоплення Києва, відповідним було і ставлення князя до міста й князівства. Нічого доброго для Переяслава Юрій Долгорукий не зробив, та й не збирався робити – не було ні часу, ні бажання. Він, навпаки, крок за кроком нищив славу міста. Переяславці не любили Юрія, хоча й рахувалися з ним, як із сином Володимира Мономаха, повторюючи: «Юрій нам князь. Він свій. На Володимирове плем’я руки підняти не можемо». Щоправда, інколи риторика змінювалася: «Нам з Юрієм не ужити».
Для нелюбові були вагомі причини.. У боротьбі за верховенство в державі Юрій Долгорукий, не маючи надійних союзників, окрім половців, постійно приводив останніх на Русь. А шкоду, що її завдавав навіть «дружній» прихід кочовиків, уявити не складно. Непопулярності Юрію додавала й прихильність до суздальських бояр, яких він приводив із собою, ставив посадниками по південних містах, а вони максимально визискували місцеве населення.
Програючи боротьбу за Київ і повертаючись додому, у Ростово-Суздальське князівство, Юрій щоразу виводив і вивозив із Переяслава усе, що лише міг. Результати археологічних досліджень засвідчують значне скорочення території Переяславля Руського та зменшення кількості його населення в кінці 40-их – першій половині 50-их років ХІІ століття. Вивівши частину населення, Юрій зменшив демографічний потенціал Переяславщини, і так недостатньо заселеної, посиливши таким чином свою Ростово-Суздальщину. На півночі Русі він збудував два нових Переяславля – Залєський та Рязанський, і обидва стоять на ріках з назвою Трубіж. Син Юрія Михалко вивів з Переяславщини «своїх поган», 1173 роком датується остання згадка переяславських торків, степовиків, які перебували на службі у переяславських князів. На півночі вони були поселені в околицях Переяславля Залєського, біля Берендєєвого болота. Тоді ж до Володимира на Клязьмі було перевезено переяславський літопис і традиції переяславського літописання.
На мініатюрах Радзивілівського літопису двічі зображено вигнання Юрія Долгорукого з Переяслава. Обидві мініатюри супроводжуються іронічними примальовками. Перша стосується подій 1132 року, коли Юрій захопив Переяслав, але його швидко вигнали. До зображення на мініатюрі домальований геральдичний символ Долгорукого – лев, якого великим кийком проганяє воїн.
Взимку 1134–1135-го років Юрій знову програв боротьбу за Переяслав. Ярополк, як київський князь, наділив Ізяслава Мстиславича Володимиром Волинським, а Переяслав віддав молодшому Юрієвому рідному брату Андрію (який, до речі, став непоганим князем, збудував оборонні вали «окольного міста» і взагалі опікувався Переяславом і князівством). Збоку мініатюри, що розповідає про цю подію, намальований голий чоловік зі щитом. Іронія прозора – брат і племінник отримують наділи, а Юрій знову мусить іти «во своя си», в Залісся, залишившись без волості в Руській землі – ніби голим.
Долгорукий тричі захоплював Київ. Двічі його виганяв одвічний конкурент Ізяслав, а третього разу кияни, не витримавши такого князя, отруїли Юрія. Після банкету у боярина Петрили Долгорукий несподівано розхворівся і в ніч з 15-го на 16-те травня 1157 року помер. Ось так завершилася епопея довжиною в життя. З дитинства Юрій прагнув посісти Київ, а коли досяг мети, виявився у Києві непотрібним.
У Юрія Володимировича було одинадцятеро синів, та лише п’ятеро мали нащадків. Роди Ростислава, Гліба, Мстислава вигасли в другому поколінні, Андрія Боголюбського – у третьому. Зате Всеволод Велике Гніздо став родоначальником московських князів, серед його спадкоємців Олександр Невський, Іван ІІІ, Іван ІV Грозний. Щоправда на останньому і ця гілка нащадків Долгорукого вимерла.