Спогади, Китастого Г. Т. як очевидця подій від 20-х рр. ХХ ст., правдиво відображають ціле направлену тоталітарну репертуарну політику в мистецьких закладах новоствореної Української РСР. Це було нещадне вихолощення традиційного розвитку пісенної народної творчості.
Тіна Пересунько в 2019 р. видала книгу – Культурна дипломатія Симона Петлюри: «Щедрик» проти «русского мира». /Місія Капелі Олександра Кошиця (1919–1924). Авторка ґрунтовно характеризує питання того, як славнозвісний «Щедрик» М. Леонтовича у виконанні хорової капели під орудою О. Кошиця прославляв Україну в країнах Європи, Північній та Південній Америці, США. Творчий подвиг капели О. Кошиця став яскравим прикладом культурної дипломатії держави Україна в усьому світі. За кордоном люди вперше дізнавалися, що існує така держава і її неповторна культура українського мелосу, унікальних музичних інструментів. Олександр Кошиць дуже влучно визначав культурну стратегію, яку взяла на озброєння окупаційна російська влада після повалення української самостійності: «Тепер настали часи нищення української нації не тільки фізично, але й духовно і не тільки силою, але й найгіршою зброєю – фальсифікатом». Правдивий і сильний образ української культури, її висока професійна планка й вроджена оригінальність, що підкорювала континенти, – цей якісний мистецький наратив після кремлівської окупації свідомо пропускався через жорну русифікацію або понижувався на рівень «шароварщини». У своєму листі до доктора мистецтвознавства Павла Маценка диригент Олександр Кошиць пише: «паскудячи мотиви, наближуючи їх гармонізацію й голосоведення до кацапського, підмінюючи оригінальний текст і сюжети народні – штучним паскудним витвором. Все плановано на те, щоб понизити, подешевити, довести до зникнення, до забуття або до цілковитого злиття з кацапщиною в більшовицькому кітлі».
Хор О. Кошиця представляв культурну дипломатію України в другій хвилі еміграції, а це українці, які не сприймали встановленої радянської влади більшовиків, а симпатизували і підтримували засади УНР, Директорію, Гетьманат – вони ще надіялися, що Українська народна республіка відбудеться. Третя хвиля емігрантів з України розпочалася наприкінці Другої світової війни. Cеред колишніх військовополонених, яких тотальний режим Сталіна вважав зрадниками, були переміщені особи, силоміць вивезені на роботи до Німеччини. В колі таких були українці, які відверто сповідували антирадянські погляди. Більшість емігрантів цієї хвилі осіла в Канаді, США, Великій Британії, Австралії, Бразилії, Аргентині та ін. країнах світу. В цій еміграційній хвилі до Північної Америки виїхала Українська капела бандуристів ім. Тараса Шевченка під керівництвом Г. Т. Китастого. «Хоробра сімнадцятка», так їх називали українські кола в Північній Америці, США.
Григорій Китастий за свою творчу діяльність написав значну кількість високопатріотичних творів у співавторстві з поетом І. Багряним. Це – «Вставай, народе!», «Марш Україна» («Пісня про Тютюнника»), гімн української молоді «Вперед, сини народу», марші молоді «Нема тієї сили, щоб весну спинила», «Ми об’їхали землю навколо», марші «Наші будні – розгорнена книга». Він також написав численні твори й обробки українських народних пісень в супроводі бандур: «Нас ждуть», «Гомоніла Україна», «Поема про Запорозьку Січ», «Грай, кобзарю», «За волю Вітчизни», «Пісня про Америку», «Задніпрянка», «Дума про Кемптен», «Ти слухаєш, Дніпре?», «Богданова слава», «Любисток», «Колискова», «Дума про Петлюру», «Дума про Сагайдачного», «Нагадай, бандуро», «Ой, літа орел», «Гомін українських степів».
Його капела імені Тараса Шевченка, якою він керував, записала одинадцять альбомів пісень і два альбоми власних виступів. Його – завжди хвилювала репертуарна основа хорових колективів, капел бандуристів, оперних театрів.
А в 20-40 рр. ХХ ст. Г. Китастий був свідком того, як в радянській Україні відбувалося нищення української культури, а в репертуарній політиці панувало духовне зубожіння. Він залишив свої спогади: «Деякі аспекти української музики під совєтами» Програма досліджень УРСР, Мімеографована серія № 65. – N.Y.: 1965. І це була відповідь на питання – як можна було жити і творити у тоталітарному режимі сталінської радянської України, і кожного дня чекати арешту, заслання або, навіть смертного вироку після доносів.
Коли ознайомлюєшся з даними, які подає Китастий Г.Т. можна лише дивуватися, як ще в Україні збереглися ті рештки унікальної народної традиції та розвивалося сучасне музичне, вокально-хорове мистецтво, і стає зрозумілим чому такий бідний репертуар українського оперного мистецтва, музично-оркестрових творів та ін.
В першому розділі свого дослідження, Григорій Китастий розповідає як утворювалися керівні структурні підрозділи Головполітпросвіти УРСР, які спеціалісти їх очолювали. Загалом це були люди без культурної чи то музичної, чи художньої освіти. Конкретно в хорових музичних оперних колективах директорами працювали партійні працівники в основному від структури НКВС.
Григорій Китастий згадує: «В 1923 році в Полтаві, була заснована Капела Бандуристів, на основі якої пізніше виросла Державна Капела Бандуристів при РНК /Раді Народних Комісарів/ України, і яка в основному своєму складі знаходиться нині в Америці. Таким же чином зростали такі хорові капели, як «ДУХ» /Державний Український Хор/ - диригент Соболь; «РУХ» /Робітничий Український Хор/ – диригент, композитор Толстяков; Художня хорова капела – диригент Гр. Давидовський і т. ін.
Із вищезазначених концертних одиниць, багато стали «державними», тобто такими, які утримувалися державою. Такі факти говорять про те, що Наркомпрос поступово підпорядковував окремі концертні одиниці під державний контроль, і опираючись на їх творчість, пропагував свою ідеологію».
Державний апарат Радянського союзу офіційно називав всі культурні і творчі сили та організації «надстройкою соціалістичного будівництва». Важка легка індустрія, колгоспна система сільського господарства, а також всі інші галузі промисловості, всі види транспорту – відносилися до основної бази радянського господарства.
Політбюро і ЦК партії приділяли мистецтву дуже багато уваги. Були такі періоди, коли мистецтво висувалося на перший план. Тоді ЦК партії сконцентровував на мистецтві всі свої сили: видавав спеціальні постанови, висловлював критичні зауваження, знімав з відповідальних посад призначених людей і заміняли їх іншими, витрачалися великі суми грошей і взагалі дотримували всі можливості, щоб заставити творчі сили «обіляти» чорні справи Кремля всередині держави і ефективно проводити пропаганду в світі.
Внутрішня система Комітету нічим не відрізнялася від інших міністерств, тобто Комітет складався із окремих самостійних відділів, як от:музичний, театральний, етнографічний, пропагандистський, відділ кадрів, фінансовий і т. д. Керівники окремих відділів складали собою міністерство, очолюване загальним головою, який в свою чергу був підпорядкований РНК УРСР і загальному Комітету в справах мистецтв СРСР.
Першим головою Комітету в Україні був призначений А. Хвиля. Ця людина була чудовим організатором, блискучим оратором і в своїй роботі на все реагував безпосередньо швидко і гостро. Він є автором численних брошур і статей на різноманітну тематику. Крім того, він володів непідробним вродженим життєрадісним вродженим почуттям гумору, що безумовно справляло сприятливе враження на оточуючих і викликало симпатію до нього. Свою політичну кар’єру він розпочав, як партійний публіцист. Пізніше його призначили на посаду завідуючого агітпропом ЦК КПбУ. Потрібно відмітити, що в системі партійного керівництва, як раз відділ агітації і пропаганди був тим пунктом звідки випускалися смертельні стріли. Коли такі стріли направлялися на ту чи іншу постать, то її наслідки завжди були трагічні.
А. Хвиля, в першу чергу був комуністом і хоч він не був позбавленим деяких рис національного патріотизму, національне питання він вважав другорядним. Загалом А. Хвилю можна сміливо віднести до категорії партійних кар’єристів сталінського типу, руками котрих Кремль користувався при знищенні української інтелігенції, а пізніше, використавши їх, знищував і їх самих.
З часом, репертуарні комітети почали вилучати із репертуару не лише історичні твори, але і всю творчість того чи іншого композитора. У хорових колективах, ансамблях коло народних пісень героїчного епосу звужувалося, особливо пісень з історичним змістом. А вже в 1930 р. політична удавка була повністю затягнута. Це була реакція влади на процес діяльності СВУ /Союзу Визволення України/. З того періоду в розпорядженні концертних одиниць залишилася дуже обмежена частина народних пісень з виключно ліричним та жартівливим змістом.
Григорій Китастий згадує: «В 1930-1934 рр. велася жорстока боротьба на ідеологічному ґрунті. Замість заборонених речей, було створено багато всілякого більшовистського сміття і цим сміттям працівники мистецтва повинні були задовольняти смаки «публіки». Народні митці, майже не приймають участі в творчості радянського фольклору, а якщо і створюють його, то беззаперечно з висміюванням сталінської ідеології. Як от:
Сидить баба на печі, та рахує трудодні;
Ні корови, ні свині, тільки Сталін на стіні. [2, с. ]
За цей «оригінальний фольклор», чимало людей поплатилися своїми головами. Найцінніша народна творчість була загнана в підпілля, а народу були залишені нікчемні витвори, які своїм змістом мало про що говорили, а з художньої сторони взагалі були маловартісні. З такого сорту пісень і був підібраний репертуар ансамблів, своєрідний мікс з пісень про Сталіна та інші радянські «шедеври». На концерті українських художніх сил, який відбувся в Великому Московському театрі 21 березня 1936р. в присутності Сталіна і всієї влади СРСР, сталося так, як співається в одній із таких радянських пісень:
«Піснею про Сталіна починаєм день,
Кращої не знаємо на землі пісень».
В репертуарі капели бандуристів були наступні пісні: «Пісня приамурських партизан» / в перекладі з російської мови/, «Котилася ясна зоря з неба» /побутова пісня/, «Кину кужіль на полицю» /танцювальна пісня/, «Очерет лугом гуде», зміст якої наступний:
«Руки, ноги , як у рака, а сам рудий, як собака
Ще й без верхньої губи, як цілує видно зуби.»
Ось такими піснями український народ «репрезентував» свою культуру в Москві під лозунгом – «Великі досягнення української радянської культури в галузі мистецтва». Коли присутній на концерті Климент Ворошилов виявив бажання послухати щось більш солідне, до прикладу – «Закувала та сива зозуля», яка в той час була заборонена відділом пропаганди, то сталося певне збентеження: незручно було сказати Ворошилову, що ця пісня в списку заборонених, а з іншого боку, ця пісня вже давно не виконувалася, і виконавці не були впевнені в собі, і до всього цього в піаністки не було під руками нот. І все таки Нестор Городовенко зважився та виконав бажання «землячка». З того часу вже ніхто не ризикував вдруге заборонити її, тому що був вагомий аргумент – «Сам Ворошилов забажав її виконання».
Про цинізм і лицемірство Кремля свідчить надрукована в газеті «Правда» стаття, під заголовком «Щаслива зустріч», від 23 березня 1936 р.
«Відгриміли бої громадянської війни. Розпочалося мирне будівництво, і в цій роботі геніальний розум Сталіна вивчає і направляє культурний розвиток України. Тільки завдяки товаришу Сталіну розвиток української культури пішов дійсно більшовицькою дорогою. Боротьба, що відбувалася в Україні за останні роки проти українського націоналізму є найкращим підтвердженням цього. На українських полях проносяться і дзвінко лунають на всі сторони веселі народні пісні. Квітує народна творчість. Будівник соціалізму Сталін вказує українському народу шляхи його творчого і буйного розвитку та розквіту сил, будівництва красивого, світлого, мальовничого життя, якого людство ще не знало». В цей же час український народ до крихти був обкрадений і голодний. Українці оплакували «Вінницькі могили» своїх близьких, вигнаних з рідної землі на сибірські каторги саме за українську культуру, за «націоналізм».
«Із наведених фактів стає цілком зрозуміло, що різні фестивалі та декади культури організувалися не з ціллю виявити національні творчі сили, не для їх розвитку, а лише з ціллю прикрити свою політичну наготу і безкінечно підлу політику по відношенню до пригноблених народів.»
Спогади Г.Т. Китастого були здійснені ним у 1965 р., але вони не отримали належного поширення серед культурної еліти України, як в той час так і впродовж останніх років незалежної України. Сьогодні, в дні тотальної, жорстокої агресивної нищівної війни росії в Україні, коли наш народ убивають, забороняють нам право на життя, на визнання себе українцями постала екстрена потреба видрукувати ці унікальні дані – очевидця нівелювання і знищування багатогранної унікальної пісенної культури українського народу.
(В статті використані матеріали: Пересунько Тіна. Культурна дипломатія Симона Петлюри: «Щедрик» проти «русского мира». /Місія Капелі Олександра Кошиця (1919–1924). Київ. Видавничий дім «АртЕк», 2019. 312 с.
«Деякі аспекти української музики під совєтами» Програма досліджень УРСР, Мімеографована серія № 65 – N.Y.: 1965. 65с. )
Фотосвітлини з доступних інтернет ресурсів.
Молодший науковий співробітник НДС «Музей кобзарства» Наталія Костюк
-
Григорій Трохимович Китастий (1907-1984) - Герой України, український композитор, диригент , бандурист
Григорій Трохимович Китастий (1907-1984) - Герой України, український композитор, диригент , бандурист
-
Капела бандуристів ім. Тараса Шевченка Північної Америки (керівник Г. Китастий)
Капела бандуристів ім. Тараса Шевченка Північної Америки (керівник Г. Китастий)
-
Хорова капела під керівництвом О. А. Кошиця під час концертного турне країнами Західної Європи
Хорова капела під керівництвом О. А. Кошиця під час концертного турне країнами Західної Європи
-
Олександр Антонович Кошиць – (1875-1944 ) хоровий диригент, композитор, етнограф, педагог, музично-громадський діяч
Олександр Антонович Кошиць – (1875-1944 ) хоровий диригент, композитор, етнограф, педагог, музично-громадський діяч
-
Хорова капела в центрі Олександр Кошиць під час гастролей містами США
Хорова капела в центрі Олександр Кошиць під час гастролей містами США
