Нині україноцентрична спільнота прислухається до ідейних заповітів Т. Шевченка, що є важливим фактором у російсько-українській війні, де інформаційне випередження сприяє переможним крокам до визволення. Якраз у 177-му річницю з дня написання твору «Як умру, то поховайте…» Т. Шевченком доцільно повернутися до питання виконання переяславського заповіту Т. Шевченка.
Після написання «Заповіту» Шевченко 7 місяців не писав жодного рядка, що свідчить про щиру сповідальність, а не просто художнє оформлення думок та почуттів на момент загострення важкого психологічного стану. Знаково, що народини такої поезії відбулися у велике свято: за старим стилем 25 грудня – Різдво Христове.
Автограф у рукописній збірці «Три літа» Т. Шевченком чітко датовано: «25 декабря 1845, в Переяслові», що і є беззаперечним аргументом переяславського походження вірша «Як умру, то поховайте…».
Існує чотири джерела тексту вірша «Як умру, то поховайте…», чистові автографи яких зберігаються у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України:
– неповний чистовий автограф (рядки 1–15), відокремлений від невідомої збірки середини 40-их років XIX ст.;
– чистовий автограф на окремому аркуші;
– чистовий автограф у рукописній збірці «Три літа»;
– список І. М. Лазаревського кінця 50-их років XIX ст. з виправленнями Шевченка. А от первісний авторський рукопис твору «Як умру, то поховайте…», написаний Т. Шевченком у Переяславі 25 грудня 1845 року, не відомий.
Чи виконані ті заповіти Т. Шевченка, які озвучені ним у творі «Як умру, то поховайте…»? Один заповіт чітко виконаний – як і просив поет, його поховали «на Вкраїні милій». Але постає питання з локацією – поховання здійснили на Чернечій горі в Каневі, а Т. Шевченко просив «на могилі», і на увазі він мав конкретно одну із тих, яка, можливо, візуалізувалася при переїзді із В’юнищ до А. Козачковського в Переяслав 1845 р. у розпал хвороби.
Вірш «Як умру, то поховайте…» уперше опубліковано за життя Т. Шевченка під назвою «Думка» у збірці «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки» (Лейпциг, 1859 р.), під редакційною назвою «Заповіт» (1–8 рядки) – у книзі «Кобзарь Тараса Шевченка», виданий коштом Д. Е. Кожанчикова 1867 р.
Першодрук повного тексту здійснено у львівському журналі «Мета» (№ 4, 1863 р.) під назвою «Завіщаніє». Досить довільні й претензійні редакторські трактування, адже заповіт це – правовий документ, зроблений у встановленій законом формі розпорядження дієздатного громадянина (заповідача) на випадок смерті про належне йому майно. А у творі «Як умру, то поховайте…» висловлювалося прохання про місце поховання та заклик у формі дієслів наказового способу – «вставайте», «кайдани порвіте», «волю окропіте». Виходячи із цього напрошується висновок, що доцільнішим було б назвати твір «Заклик», що домінантою закладено в смисл і мету поетового волевиявлення. Редакторська назва «Думка» була якраз найбільш підходящою, адже відображала конгруентність автора – що думав, те й озвучив. Назва «Заповіт» відобразила більш широке значення цього слова, тобто звернення-прохання, заповідь майбутнім поколінням до визволення.
А от пряму Шевченкову вказівку місця поховання – лівобережна Україна, (а конкретно – Переяславщина), поблизу якої в XІX ст. нараховувались десятки могил, на одній із яких поет бажав бути похованим, не розглядалося.
А. Й. Козачковський – перший, хто мав побачити первісний текст вірша, адже був поряд у дні хвороби поета, коли той написав твір. Немає даних чи був А. Й. Козачковський присутній на похороні та на перепохованні, щоб ініціювати виконання прямого побажання Т. Шевченка. Відомо, що на перепохованні були двоє переяславських студентів, один із них – М. Малашенко – написав 14 березня 1861 р. вірш «На вічну пам’ять Тараса Шевченка», який прочитав 7 травня 1861 р. у Києві при перевезенні тіла Кобзаря. Твір переяславського поета-аматора було надруковано в газ. «Киевский телеграф» 23 березня 1861 року.
Цікавим видається те, що у своїх спогадах 1875 р. А. Й. Козачковський досить детально пригадує, що в Петербурзі протягом семи місяців Шевченко часто відвідував його й приносив майже кожного разу щось нове із своїх творів.
Про «Заповіт» А. Й. Козачковський згадує побіжно, коли розповідає про перебування поета у нього в гостях 1859 р.: «После обеда отправились в Козинцы, в 2 верстах от Днепра. Нетерпение скорее увидеть «Дніпро широкополий, і гори, і кручі» заставило его не дожидаясь запряжки лошадей, отправиться пешком». Цитується рядок із «Заповіту» однозначно, але питання в тому, що так довільно змінити його відповідальний А. Козачковський не міг. Він був людиною освіченою, сам писав вірші, детально аналізував мистецькі твори Т. Шевченка. Як бачимо, Т. Шевченко навіть довіряв йому стилістичну коректуру своїх творів. Спогади написані російською мовою, а при цитування рядка із «Заповіту» респондент переходить на мову оригіналу твору. Припустимо, що А. Козачковський на час написання спогадів 1875 року мав у себе первісний автограф «Заповіту» і цитував рядок із нього, то чому він не повернув оригінал Т. Шевченку 1859 р. під час останнього приїзду митця? А, можливо, цей рядок таким і був в оригіналі, адже Т. Шевченко в наступних чистових автографах робив правки в 7, 16, 20 рядках цього твору.
Можна констатувати, що переяславські заповіти Т. Шевченка ідейного спрямування ще чекають свого дослідження.
Старший науковий співробітник НДВ «Музей Заповіту Т. Г. Шевченка» Н. М. Павлик
