Відомий український історик, статистик, етнограф, краєзнавець Микола Іванович Арандаренко (1795–1867) був досить тісно пов’язаний з Переяславщиною. Деталей біографії дослідника збереглося вкрай мало. Він походив із знаного козацького роду. Його пращуром був Тиміш (Тимофій) Михайлович Орендаренко (Арендаренко), родом із Канева. Він двічі обирався гетьманом реєстрових козаків – 1630–1631 та 1632–1633 рр. Був активним учасником повстання 1630 р. Тараса Федоровича (Трясила), після якого, того ж року у Переяславі був обраний наступним гетьманом реєстрового козацтва.

В давньоруський час не прийнято було ставити ім’я автора на обкладинці твору. Дослідники часто, аналізуючи побіжні згадки, якусь додаткову інформацію, намагаються зрозуміти, хто ж написав той чи інший твір. Особлива інтрига склалася навколо авторства Повісті врем’яних літ. Довгий час вважалося, що твір написав чернець Києво-Печерського монастиря Нестор. Нащадки навіть додали до його імені «Літописець».

Д. Т. Березовець народився 18 жовтня 1910 р. у м. Новоград-Волинський у родині вчителя. Після закінчення семирічки навчався у Бердичівській професійній школі, де здобув фах слюсаря (1924–1925). Працював за фахом в колгоспі та на заводі м. Бердичева Житомирської обл. (1925–1927), вчителював у сільській школі на Житомирщині (1928–1929), потім працював у Бердичівському музеї лаборантом і завідувачем відділу, водночас викладав у навчальних закладах (1929–1931). У 1929–1930 рр. вперше взяв участь у дослідженнях Бердичівського музею під керівництвом Т. М. Мовчанівського, зокрема, у розкопках Райківецького городища.

Михайло Галактіонович народився 14 жовтня 1930 р. в м. Переяславі в родині шевця Галактіона Карповича і Єлизавети Аксентівни. У голодний 1933 рік сім’я, щоб вижити, переїхала до Києва. Там, в одній із столичних шкіл, малий Михайло отримав початкову освіту. З наступом фашистів у 1941 р. родина повернулася до рідної домівки. Відтоді доля не розлучала Михайла Галактіоновича з Переяславом. У 1947 р. юнак закінчив місцеву  школу № 2 і влаштувався на роботу в чайну Переяслав-Хмельницької райспоживспілки. Тут кмітливий юнак став учнем відомого в місті кухаря – Федора Макаровича Касьяна. У 1950 р. Михайла Литвиненка призвали до лав Радянської армії, служити на Чорноморському флоті кухарем. Після демобілізації він повернувся на роботу в чайну, згодом перейшов на роботу в ресторан «Дружба», де працював до виходу на пенсію. За сумлінну професійну роботу отримав звання «майстер-кондитер», був нагороджений бронзовою медаллю за участь у виставці досягнень народного господарства СРСР та золотою медаллю за перемогу на виставці досягнень народного господарства України.

20 вересня 1245 року Михайло Всеволодович Чернігівський був убитий в ставці Батия і став першим руським князем-мучеником, який постраждав за віру від рук язичників. До столиці Золотої Орди князь вирушив за ярликом на право володіння «своєю волостю» – Чернігівським князівством, але наклав там головою. Папський посол Плано Карпіні, відряджений подивитися, що ж воно таке «тартари» (бо Європа – як завжди – була дуже занепокоєна) так описує цю подію: «…Михаїла, який був одним з князів руських, коли він прибув на уклін до Батия, вони примусили раніш пройти між двох вогнів, опісля вони сказали йому, щоб він поклонився на південь Чінгізхану. Той відповів, що охоче поклониться Батию і навіть його рабам, але не поклониться зображенню мертвої людини, так як християнам цього робити не слід. І після неодноразових вказівок йому поклонитися і його небажання вищеназваний князь (Батий) передав йому, що він буде убитий, якщо не поклониться. Той відповів, що краще бажає померти, ніж зробити те, що не слід». Михайло залишився твердим у своїх релігійних переконаннях і відмовився виконувати язичницькі обряди, за що і був страчений монголами разом із своїм боярином Федором.

У давньоруському літописі інколи трапляються повідомлення, які не відповідають нашим уявленням про літописання і випадають із переліку переважно політичних подій. Як, наприклад, такий запис: «У сей же рік преставилася ігуменя Лазоревого монастиря, свята життям, місяця вересня в чотирнадцятий день, живши шістдесят літ у чернецтві, а од народження дев’яносто літ і два».

Помер Андрій Осипович Козачковський, друг Тараса Шевченка, 20 серпня 1889 року від онкологічного захворювання. Наводимо проникливі тексти некрологів, вміщених у різних виданнях.

Мстислав-Федір Ізяславич – один із 23-ох переяславських князів. І з родиною, і з генами княжичу пощастило. Усі його предки – це розумні, талановиті, яскраві особистості. Батько – Ізяслав Мстиславич, життя якого пройшло в боротьбі з Юрієм Долгоруким за верховенство на Русі. Дід – Мстислав Володимирович Великий, від нього хлопець отримав ім’я (княже Мстислав і хрестильне Федір). Серед предків князя також Володимир Мономах, Всеволод Ярославич, Ярослав Мудрий, Володимир Святославич. Куди не кинь – усі фігури в пантеоні володарів Русі. На такому фоні і в такій компанії не важко і загубитися.

Ім’я переяславського лікаря Андрія Осиповича Козачковського відоме нам завдяки Тарасові Шевченку, з яким вони були щирими друзями. До сьогоднішнього дня зберігся будинок А. О. Козачковського (1820 р.), в якому зараз знаходиться експозиція Музею Заповіту Т. Г. Шевченка. Саме тут, гостюючи, поет написав найкращі свої твори – поеми «Кавказ», «Наймичка», присвяту до поеми «Єретик», і, нарешті, славнозвісний «Заповіт».

Андрій Добрий, син Володимира Мономаха від другої дружини-половчанки, народився 11 серпня 1102 року. Андрієм його назвали на честь діда, це було хрестильне ім’я Всеволода Ярославича. На вибір імені могла вплинути також близькість дня пам’яті мученика Андрія Стратилата (відзначається 19 серпня), але Андрієм-Стратилатом князя називають у пізніх джерелах. А от домашнє найменування – Добрий – доніс нам давньоруський літопис.