Тарас Шевченко і Яків Кухаренко

Запорозький період козацтва це період, найбільш важливий для становлення і розвитку кобзарського мистецтва. У козаків завжди цінувалися музиканти, які грали на духових музичних інструментах, а згодом січовики оволоділи струнно-щипковим інструментом - кобзою.

Козаки-кобзарі хоч і не воювали, проте продовжували жити у війську, бо мали неабияку силу духа, здатність говорити і співати про запорозьких героїв, вимовляти впевнене, «сильне» слово, яким підтримували і тих, хто йшов на бій, і тих, хто лежав у ранах. Вони уміли і розраджувати після тяжкої битви, і звеселяти при святкуванні перемоги та інших святкових подій. Не дарма М. Гоголь називав їх охоронцями бойової слави нашої батьківщини, поетами й літописцями.

Про всі ці історичні події говорить екскурсійна розповідь у експозиції науково-дослідного сектору «Музей кобзарства» НІЕЗ «Переяслав» який власне і був відкритий до 175-ої річниці з дня народження Т. Г. Шевченка. Чільне місце акцентовано саме на ролі Шевченка у зображені героїко романтичних образів народних поетів – мандруючих сліпих співців спадкоємців минулої слави запорозької. Саме про народних поетів розповідав малому Тарасу дід Іван. Ці розповіді закарбувалися в його серці на все життя і вилилися в безсмертні рядки:

«Перебендя старий сліпий, хто його не знає,

що усюди вештається та на кобзі грає»…

Картина «Перебендя» худ. Касіян В., (копія худ. Василенка В.С.)  розміщена в експозиції музею. Пісні цього мандруючого сліпця селянський люд слухав з вдячністю. Він сам сиротиною «світом нудить», бо «недоля жартує над його головою», та він людям «тугу розганяє», його скрізь чекають і раді його музиці. Перебенді здається, що «один він між ними», це відчуття змушує його хоч на деякий час віддалитися від людей для творчої розради.

Таке відчуття приходило і до молодого Т. Шевченка, коли він бачив, що не всі його високі суспільні думи-ідеали народ ще міг тоді сприймати. Ці печалі звучать від «Перебенді» (1839) до «Пророка» (1859) і до «Не нарікаю я на Бога...» (1860) і майже всі його поетичні твори просякнуті болем за страждання простого українського народу.

Тарас Шевченко достовірно знав побут кобзарів, який інколи межував з аскетизмом, цінував їхню відданість кобзарській справі. Він низько вклонявся їм, як хранителям давніх народних дум і пісень, як ревнителям високої народної моралі. В їхній гордій постаті, хоч у простенькій, але чистій одежині, він бачив ту глибинну внутрішню силу духу українських пророків.

Героїка і романтика козаків запорізької Січі завжди викликала у Шевченка велику хвилю емоційних переживань, і це позначилося на його дружбі з бойовим генералом Яковом Герасимовичем Кухаренко – отаманом Чорноморського козацтва. Хоч дослідникам так і не вдалося знайти джерела за яких обставин Тарас Шевченко познайомився з Яковом Кухаренко, вважається, що знайомство їх відбулося в 1840 році, в Петербурзі.

Це були зустрічі, які відбувалися в колі літераторів, котрі, здебільшого, походили з України. Для 26 річного Шевченка, який усе життя своє мріяв про ті часи, коли, - «В степах України о, Боже мій милий, блисне булава», зустріч з бойовим українським офіцером з Кубані у Петербурзі, який ще цікавиться історією козаччини й сам описує життя Чорноморського козацтва, збирає український фольклор, знає безліч українських пісень – ця подія була немовби ангелом-провісником того, що врешті-решт українське козацтво все ж таки відродиться, і не лише на Кубані, але й на Дніпрі. Кухаренко також сприйняв молодого поета з України досить зворушено і ностальгійно; адже той був з оспіваної кубанцями матінки-України.

Шевченко був ще доволі молодий, а козацький старшина (1800 р.) на 14років старший поета, але він щиро зацікавився поезіями Шевченка. І також розпочав знайомити його з власною, ще в 1836 році написаною, п'єсою «Чорноморський побит на Кубані». З часом п’єса, послужила Михайлу Старицькому основою для лібрето опери «Чорноморці», музику до якої створив славетний композитор Микола Лисенко.

Народився майбутній отаман в Катеринодарі в 1799-ому році, виховання в родині відбувалося в українському козацькому дусі, і це наклало свій відбиток на все його життя. Походив отаман з давнього запорозького козацького роду. Його батько був козацьким старшиною, тому сина він віддав до Катеринодарської козацької військової гімназії. В п'ятнадцять років вже розпочав службу рядовим козаком, і згодом отримав старшинський чин. Також йому, довелося брати участь у багатьох сутичках з горцями, відбивати напади черкесів на станиці та й самому водити козацькі підрозділи за Кубань, на землі черкесів і чеченців.

Перші нагороди свої Яків отримує за бойові дії у 1828-1829 рр. під час російсько-турецької війни, відтоді зажив собі слави людини хороброї, кмітливої але й добросердної.

Багатьох козаків дивувало захоплення Якова Кухаренка, звичаями, традиціями, народними піснями та думами, а також його прагнення самому писати літературні твори.

Тараса Шевченка найбільше заінтригували розповіді Кухаренка про життя-буття нащадків славних запорожців на Кубані. Він загорівся бажанням відвідати «козацьку Україну-Чорноморію», щоб подихати козацькою волею, душею доторкнутися до сивої давнини. На жаль все залишилося лише мрією. Але те, що звичайне знайомство переросло у творчу й людську дружбу залишається істиною. Шевченко бачив у старшому товаришеві – представника славного козацького війська, яке продовжувало традиції Січі, талановитого і відважного козака-запорожця і це його надихало.

Тому згодом Тарас Григорович опікувався дозволом на публікацію п'єси Кухаренка, яка загалом йому сподобалася, тому він сам відніс її до цензурного комітету і вона таки була опублікована в журналі "Основа". Шевченко також клопотався аби її поставили в самодіяльному гуртку Медико-хірургічної академії, в якому було кілька українців.

З часу товаришування у Петербурзі доля так і не звела більше друзів, але дружба їхня продовжувалася через листування, аж до самої смерті поета. Особливо в тяжкі часи заслання Тараса Шевченка, коли він був опальним поетом і йому заборонялося підтримувати будь-які зв’язки, Кухаренко не забував свого друга. Він надсилав йому листи, святкові подарунки, допомагав грошима, книгами, полегшуючи тяжку неволю. У своїх листах Кухаренко так звертався до поета: «брате курінний товаришу», «готов душу свою послати за тебе», «твій поки світить сонце», «любящей і поважающий навік», «певний друже». В свою чергу великий Кобзар у своєму щоденнику щиро писав наступне: «Замечательное явление между людьми-этот истинно благородный человек».

Ця відверта, по суті своїй епістолярна дружба Шевченка з чорноморським отаманом і його родиною зробила значний внесок у розвиток і захист  української культури на Кубані, яку продовжувала донька Кухаренка – Гандзя.

Двадцятилітня дружба Я. Г. Кухаренка з Т. Г. Шевченком породила цікаве і душевне листування між ними. Згодом їх листи частково були опубліковані в журналах «Основа», «Зоря» та в катеринодарській газеті «Кубанські обласні відомості».

Кухаренко з любов'ю збирав українську старовину, тужив, роздумуючи над тяжкою долею козацтва, міг і сльозу пустити, слухаючи думу про поневіряння запорожців у турецькій неволі. Із трепетом ставився він до кобзарів, калік-пластунів, які завжди знаходили притулок у домі його батьків. І твори свої літературні писав українською мовою.

Микола Костомаров відзначав те, що Яків Кухаренко прагнув, аби серед молоді поширювалася українська мова, любов до рідної України. Мандруючи Чорноморією, Костомаров не один раз чув від козаків, що важко знайти іншу людину, яка б так любила український народ, як отаман Кухаренко. Та все ж патріотизм Якова Кухаренка був не політичним, він був більше гуманітарним. Хоч і плекав отаман мрії про панування козацтва. Але реальність вимагала іншого. Тому у воєнну історію Яків Кухаренко увійшов, як учасник і організатор походів російських військ проти гірських народів Кавказу. Дослідник Кубані Лука Мельников стверджував навіть, що Яків Кухаренко «нівелював всі народності під одну мірку задля так званої державної єдності».

Яків Кухаренко, увійшов до української літератури все таки завдяки дружбі з Тарасом Шевченком, і саме тим, що Великий Кобзар писав йому листи. Це листування і викликало зацікавлення літературознавців творчістю Кухаренка. Збірник його розповідей українською мовою був виданий у 1880 р. і перевиданий празьким виданням у 1927 р. Протягом свого життя Я. Г Кухаренко. вів широке листування з відомими діячами української та російської науки, літератури, культури. Хоч сьогодні існують намагання розставити по іншому акценти, які стверджують, що саме Кухаренко мав вплив на історію української літератури, зокрема на написання Великим Кобзарем його творів "Кавказ" і "Назар Стодоля".

В листах Т. Г. Шевченка є підтвердження про вплив Якова Кухаренка на написання іншого твору – поеми «Москалева криниця». Перший свій поетичний твір «Москалева криниця» 1847 р. поет присвячує побратиму. І вже через 10 років після повернення із заслання він пише поему під цією ж назвою, і також присвячує Якову Кухаренку.

Т. Г. Шевченко пише 22 квітня 1857 р., своєму вірному другу по прибутті із заслання: «Десять літ неволі, друже мій єдиний, знівечили, убили мою і віру, і надію... Я ще не дуже зостарівся, та знівечився... О віршах уже нічого й думать.» Кухаренко розумів на скільки потрібна була підтримка його щирому товаришу і незабаром Тарас Григорович отримав відповідь: «Не кидай, сіреч не оставляй писати. Погасило кляте лихо вогнище твого таланту, але добрий вітерок повіяв, порозносив золу, знайшов іскорку, що не погасла, тай почав роздувати вогонь: отже і гляди, як покотить пожарами. Поплюй в кілочки та й строй кобзу сміло, а далі грай, як грав єси».

І вже 5 червня в листі до Якова, Шевченко ділиться наступними радощами: «Я писав тобі, друже мій єдиний, що вже не втну нічого віршами... Думав, що я вже зледащів, захолонув в неволі, аж бачу - ні. Нікому тілько було вогню положить під моє горем не добите старе серце. А ти, друже мій, догадався, взяв та й підкинув того святого вогню. Спасибі тобі, друже мій єдиний. Довго я читав твій лист, разів з десять, чи не більше, та дочитався до того, що в мене не тілько очі - серце заплакало, мов та голодна дитина... Вставши раненько, помолився Богу, закачав рукава та заходився коло оцієї «Москалевої криниці». Бог поміг, то сяк, то так закінчив. Мені і полегшало трохи».

Поему «Москалева криниця» поет надіслав товаришу разом зі своїм автопортретом, який родина Кухаренків зберігала, як святу реліквію.

У ніч на 19 вересня 1862 р. за станицею Казанською на отамана і двох козаків напали черкеси. І хоч вони мужню відбивалися, але сили були не рівні. Кухаренко потрапив у полон і через декілька днів помер. За 20 тисяч карбованців викупили чорноморці тіло свого отамана. Від малого до старого віддавала Чорноморія завершальну шану – останньому чорноморському отаманові, воїну письменнику, вірному товаришу Кобзаря. Кубанські козаки, бандуристи склали не одну історичну думу, пісню про смерть отамана:

«У п’ятницю на базарі всі заговорили,

          що черкеси Кухаренка взяли – полонили.»

        «Де не взялася орда, порубала козака,

 Порубала посікла і в полон  зайняла».

Ой не добре козацька голова знала,

Що без війська козацького вмирала.

Так загинув останній чорноморський отаман, воїн і письменник, вірний товариш Кобзаря – Т. Г. Шевченка .

Наступних кубанських отаманів царський уряд призначав з російських генералів некозацького походження. В пам'ять про свого поета кубанські козаки також склали величну пісню-реквієм:

Зачинилось на Вкраїні покутнє віконце

Заховалось під землею українське сонце.

Спи Тарасе, батьку рідний, поки час не збуде

Твої думи, твої пісні вовік не забудем.

На сьогодні у «Краснодарі ще збереглися: хата Якова Кухаренка, в якій тепер Літературний музей Кубані; є там велике погруддя Шевченка, Тарасові твори українською мовою; твори самого Кухаренка, козача зброя, кобза, бандура, колісна ліра. Екскурсовод розповідає про переселення українців на Кубань, є картини, «козак Мамай», малюнок старого козачого храму в Катеринодарі, що був побудований за взірцем січової Покрови. Але це і все… Український дух залишається тільки в музеях». Учасники етнографічних вистав розмовляють суржиком, а екскурсовод розповідає, що козаки були завжди ласі до грошей, хто більше платив, тому й служили, і так, мовляв, і відпадали від «білого царя» то до поляків, то до шведів.

Проходять століття, змінюються суспільно-політичні устрої в державі, але незмінною залишається мрія людини про волю і незалежність. Шевченко сказав ці рядки відносно подій на Кавказі, але вони актуальні по відношенню в першу чергу до страдницької історії його нужденної України:

Лягло костьми

Людей муштрованих чимало.

А сльоз, а крові? Напоїть

Всіх імператорів би стало

З дітьми і внуками, втопить

В сльозах удов'їх. А дівочих,

Пролитих тайно серед ночі!

А матерніх гарячих сліз!

А батькових, старих, кровавих

Не ріки - море розлилось...

І все таки, наш Пророк, наш Великий Кобзар сказав на віки:

Борітеся - поборете, Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас слава і воля святая.

За матеріалами літератури:

Білий Д. Малиновий клин. - Київ: Т-во "Україна", 1994. - С. 69.

Коваль Р.М. Нариси з історії Кубані К.: Видавництво “Діокор”, 2004.288с.

Костомаров Н. И.  Литературное наследие. — СПб. — 1890. — С. 66.

Т. Г. Шевченко в епістолярії відділу рукописів. — К., 1966. — С. 31-32.

Орел В. Атаман Кухаренко и его друзья. - Краснодар, 1994. - С. 29.

• Кухаренко Яків Григорович (1800-1862 рр.) Кухаренко Яків Григорович (1800-1862 рр.)
• Кухаренко Яків Григорович – наказний отаман Чорноморського козацького війська Кухаренко Яків Григорович – наказний отаман Чорноморського козацького війська
• Кобза в експозиції Хати-музею Кухаренка Я. Г. Кобза в експозиції Хати-музею Кухаренка Я. Г.
• Експонат бандура в Хаті - музеї Якова Кухаренка Експонат бандура в Хаті - музеї Якова Кухаренка
• Хата – музей Якова Кухаренка Хата – музей Якова Кухаренка
•