У презентації, для широкого загалу, маловідомих митців-бандуристів провідне місце займає Музей кобзарства Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав». У його експозиції є інформація про Національну заслужену капелу бандуристів України імені Г. І. Майбороди та одного із колоритних її учасників – Федора Аврамовича Жарка. Розміщено в експозиції і бандуру Чернігівської фабрики музичних інструментів, на якій він грав під час виступів із капелянами. Також у експозиції демонструється унікальний інструмент кустарного виробництва, що датований 1935 р., майстра Олексія Михайловича Гапона. Що поєднувало цих двох представників модернового розвитку бандурного мистецтва в Україні в 30-х рр. ХХ ст.? Те, що познайомилися вони в містечку Баришівка (Київщина). Доля їх склалася по різному, а поєднало їх велика любов до української традиційної культури, та бажання розвивати і примножувати її.
Як інструмент майстра О. Гапона з м. Баришівка з’явився в Музеї кобзарства і кому він належав? Власником інструменту з 1937 р. був Михайло Власович Погасій, що працював у 40-60 рр. ХХ ст. учителем математики в м. Переяславі. Бандурне мистецтво було його захопленням, проте надзвичайно цікаво відбувся його прихід до нього.
Із дитинства він любив співати українських народних пісень, захоплювався творчістю бандуристів. Інтерес до цього інструмента пробудила у нього зустріч з Євгеном Адамцевичем, що відбулась у 1935 р. Три дні Є. Адамцевич проживав та давав концерти у с. Хоцьки на Переяславщині, звідки родом М. Погасій. І після цієї зустрічі юнак хотів піти поводирем незрячого кобзаря, але батьки не пустили його.
Тоді під впливом тієї незабутньої зустрічі юний Михайло вирушив пішки (це близько 30 км) до м. Баришівка що на Київщині, щоб купити там бандуру в майстра Олексія Гапона. Все своє свідоме життя Михайло Власович поєднав з цією бандурою. У 50-х рр. ХХ ст. виступав на сценах осередків культури Переяславщини, разом зі своїми побратимами, такими ж самодіяльними музикантами струно-щипкових інструментів. Нині бандура експонується у музеї кобзарства НІЕЗ «Переяслав».
Майстер, що виготовив вищезгаданий інструмент – Олексій Михайлович Гапон (1903 - 1966), проживав у Баришівці, майстрував бандури та приймав участь в ансамблі аматорів бандуристів. Про нього пам’ятають місцеві жителі. Так, зокрема, краєзнавець Віктор Миколайович Осипенко у своєму дослідженні «Історія Баришівки» 2015 р., згадує: ««Про Олексія Михайловича Гапона ми дізналися від його невістки Ольги Савелівни Гапон (1939 р. н.). На жаль, коли вона прийшла в цю родину, то через рік Олексій Михайлович помер. Працював він чоботарем, в селищі його знали, як майстровитого шевця. Його син – Віктор Олексійович Гапон не мав відношення до майстрування бандур і не приймав участі в аматорському мистецтві.
У 20-ті рр. ХХ ст. у селищі з’явився будинок культури і тоді там утворюється гурток бандуристів. У ті роки у Баришівці жив Ілля Кузьменко, який виготовляв бандури. (Можливо від нього навчився і Олексій Гапон майструвати бандури). У гуртку бандуристів налічувалося 7 чоловік. Було навіть таке фото цього колективу, але зі слів Ольги Савелівни Гапон при переїздах воно пропало. Збереглося інше пізніше зроблене фото де Олексій Гапон і Наталка Онищенко акомпанують до співу Федору Жарку.
У 1936 році після закінчення Черкаського вчительського інституту в Баришівку приїхав викладати фізику і математику Федір Аврамович Жарко. Він мав надзвичайно гарний голос, розповідав, що у його батька був гарний бас і він співав у церковному хорі. Ф. А. Жарко співав під супровід ансамблю бандуристів. Потім і сам грав, як з’явилася у нього бандура. Колектив багато виступав на різних сценах а також приймав участь у районних, обласних конкурсах. Учасників нагороджували за перемоги в конкурсах – шматком тканини. Колектив тримався до початку 50-х рр. Коли вони виступили на Всесоюзному фестивалі у 1946 р. там відмітили неабиякий талант Федора Жарка і запросили його в професійний колектив хорову капелу «Думка». Так він переїхав до столиці. А ще згодом Федор Аврамович Жарко перейшов у Державну капелу бандуристів під керівництвом Олександра Захаровича Міньківського, в якій працював довгий час. Був незмінним виконавцем дум з репертуару українського героїчного епосу, а також складав свої думи».
Нещодавно інформація про бандуру майстра О. М. Гапона була опублікована на сторінці Заповідник Переяслав та в групі «Кобзарський майдан у Переяславі» у facebook, і на неї відгукнувся Марко Фаріон, американець українського походження. Він написав: «У мене бандура майстра Гапона».
У архіві Музею кобзарства зберігаються рукописні спогади Ганни Георгіївни Жарко про її талановитого чоловіка – Федора Аврамовича Жарко. Ось як вона пише: «Народився Федір Аврамович в с. Михайлівка Кам’янського району Черкаської області 4 липня 1914 року, в родині селян – Жарків Аврама Миколайовича та Олени Петрівни. Сім’я була багатодітна, але діти довго не жили, і в дитинстві помирали від різних хвороб. Виросло троє: Іван, Марія та Федір.
У 1929 році, батько був організатором першого колгоспу і сам працював до кінця свого життя в колгоспі. Сестра Марія працювала в ланці буряководів, з 1929-го року і до виходу на пенсію. В 1931 році Федір Аврамович вступає до Черкаського педінституту на фізико-математичний факультет, і по закінченню в 1936 році одержує призначення в Баришівську середню школу викладати математику та фізику. В школі ми і зустрілися, працювали разом а в грудні 1936 року одружилися.
У школі працювали чимало викладачів, які гарно співали. Федір Аврамович виступав на шкільних вечорах. Співав, і навіть організував шкільний струнний оркестр та виступав разом з учнями. Грали складні речі Шуберта, Гріга, Огінського та інші.
У 1939 році Федір Аврамович був призваний до армії (це був початок військових дій з Фінляндією). В армії він був рядовим і одночасно учасником військового ансамблю пісні і танцю.
Після війни він повернувся в школу і продовжує працювати математиком. Також приймає активну участь в самодіяльності школи: бере участь в олімпіадах, виступає спочатку в Києві, згодом прийняв участь у 1945 році на огляді творчих самодіяльних колективів... Після цього огляду комітет в справах мистецтв приймає рішення, що такий цінний голос потрібно використовувати за призначенням. І Федора Аврамовича направляють працювати спочатку в капелу «ДУМКА», потім через рік він переводиться в Державну заслужену капелу бандуристів, де він і працював до виходу на пенсію».
Під час творчої діяльності в цих мистецьких колективах Федір Жарко відвідував вечірній відділ консерваторії з вокалу.
У сім’ї Жарків усі співали. Федорів батько, Аврам Миколайович, володіючи могутнім басом, вів церковний хор в їхній Михайлівці Кам’янського району на Черкащині. Підрісши, до хору долучилися і малий Федько з братом та сестрою. Збираючись у неділю на черговий молебень, односельці напівжартома казали: «Підемо Жарків слухати».
Тож іще під час навчання на фізматі інституту народної освіти в Черкасах Федір Жарко відводив душу концертами братів-бандуристів Вусатих, до яких приєднався і сам. Саме від керівника Кирила Вусатого Федір Жарко навчився грати на бандурі. Розповіли журналістці і про улюблену пісню митця, яка запроторила його до Колими.
«Це пісня, яку він співав лише своїм рідним у селі Михайлівка, де в нього ще жила рідна сестра Марія. Вірш Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна» (1862), покладений на музику Михайлом Вербицьким (1863). Пісня вважалася «націоналістичною», «занепадницькою» і не вписувалася в мажорні ритми п’ятирічок. Але Федір Жарко не втримався, і затягнув на якійсь вечірці: «Ще не вмерла Україна і слава, і воля...» Надворі був 1950-й, до хрущовської «відлиги» ще залишалося три роки. І знайшовся «сигналізатор», і Жарка арештували, присудили десять років «золотих копалень» Колими. І хоча ввесь строк він не відбув, та завдяки кончині вождя-тирана Сталіна в березні 1953 року, цей факт залишився в історії».
Федір Аврамович працював і над виданням збірок українських пісень та дум.
Незважаючи на тяжкі хвороби, якими почав хворіти Федір Аврамович, ще працюючи в капелі він записує свій голос на радіо. Дуже багато українських пісень та дум записано на платівках, які ввійшли до Золотого музичного фонду України.
Також Федір Аврамович приймав участь в озвученні декількох документальних кінофільмів, таких як: «Співуче дерево бандури», «Похорон Т. Г. Шевченка» (1985р.) а також до фільму про Івана Кудрю, був здійснений запис на Дніпровому острові (1986р.)
У Музей кобзарства вдова передала інструмент бандуриста виробництва Чернігівської фабрики музичних інструментів та його сценічний костюм, в якому він з успіхом виступав перед вдячними слухачами.
Завідувач НДС «Музей кобзарства» Світлана Тетеря
Молодший науковий співробітник НДС «Музей кобзарства» Наталія Костюк
-
Виконавець – Ф. А. Жарко, акомпаніатори Олексій Михайлович Гапон і Наталка Олексіївна Онищенко», кін. 30-х рр. ХХ ст. З архіву В. М. Осипенка
Виконавець – Ф. А. Жарко, акомпаніатори Олексій Михайлович Гапон і Наталка Олексіївна Онищенко», кін. 30-х рр. ХХ ст. З архіву В. М. Осипенка
-
Капела банд Черкаського вчительського інституту кер .Брати Вусаті 30-ті рр. З архіву В. М. Осипенка
Капела банд Черкаського вчительського інституту кер .Брати Вусаті 30-ті рр. З архіву В. М. Осипенка
-
Ф. А. Жарко з бандурою. З архіву В. М. Осипенка
Ф. А. Жарко з бандурою. З архіву В. М. Осипенка
