Серед низки видатних особистостей, пов’язаних  із Переяславщиною, слід виокремити самобутню, надзвичайно талановиту художницю – Ганну Самутіну (1929–2009). Цього ювілейного року виповнюється 90 років із дня її народження і 10 років – із дня смерті.

Василь Іванович Лопата народився 28 квітня 1941 року в селі Нова Басань Бобровицького району на Чернігівщині.

18 квітня минає 165 років від дня народження Миколи Федоровича Сумцова (1854–1922), українського фольклориста, етнографа, літературознавця. Йому належать праці з історії української літератури 18-20 ст.: чимало праць про Тараса Шевченка, Сковороду, Котляревського, Франка та інших. Всього він написав близько 800 наукових праць. Він брав активну участь у громадському житті, виступаючи на оборону української національної культури. Микола Сумцов – перший викладач Харківського університету, який почав виголошувати академічні лекції українською мовою (з 1906 року). Він багато зробив для організації народних бібліотек і музеїв; був одним із засновників Харківської громадської бібліотеки (тепер Харківська державна наукова бібліотека імені В.Г. Короленка).

Старший науковий співробітник Музею українського рушника

НДФ «Музей народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини»                             Наталка Заїка

9 квітня 1879 року на хуторі Красний Кут с. Ліпляве на Полтавщині народився український громадсько-політичний діяч, президент УНР в екзилі Андрій Лівицький, що походив з давнього козацького роду. Навчався у Києві на математичному і правничому факультетах. За участь у студентському політичному русі двічі був ув`язнений у Лук`янівській тюрмі. У березні 1917 р. став членом Центральної Ради. Як міністр закордонних справ УНР (з 1919 р.) виступав за створення Балто-Чорноморського союзу. Після загибелі Петлюри перейняв посаду Головного отамана військ УНР. Протягом 1926–1954 років очолював Державний центр УНР в екзилі, керував українською державною політикою. Після Другої світової війни у Німеччині ініціював створення Української Національної Ради з метою консолідації політичних сил в еміграції.

Віктор Юрійович Мішалов (англ. Victor Mishalow) народився 4 квітня 1960 року у Сіднеї, Австралія. Він відомий в мистецьких колах український бандурист, дослідник кобзарства, композитор, диригент.

20 березня виповнюється 380 років з дня народження Івана Мазепи, гетьмана України, військового та політичного діяча. Ставши гетьманом, намагався відновити авторитет гетьманства в Україні, тримав курс на відновлення козацької держави Війська Запорозького з кордонами часів Хмельниччини. 1708 року у війні між Московським царством і Шведською імперією підтримав шведів, за що Російська православна церква оголосила йому анафему. Мазепа був великим меценатом культури – у добу Мазепи відроджується Київ як духовний центр України. У Переяславі протягом 1695 – 1700 років коштом гетьмана Івана Мазепи був збудований Вознесенський собор – один із найвизначніших архітектурних ансамблів доби Гетьманщини, пам'ятка архітектури національного значення. Мазепинська доба створила свій власний стиль: виявився в образотворчому мистецтві, літературі, цілому культурному житті гетьманської України. Це було українське бароко – близький родич західноєвропейського – глибоко національний стиль, який мав своє найвище завершення в часи Мазепи.

ВАДИМ МИХАЙЛОВИЧ ЩЕРБАКІВСЬКИЙ (1876-1957) - видатний український історик, археолог, мистецтвознавець, етнограф, дослідник археологічних пам’яток Переяславщини.

10 березня 1787 року в с. Головчинці (зараз Вінницька обл.) народився Устим Кармалюк – український народний герой, який очолив найпотужніший національно-визвольний рух у 1813–1835 рр. на захист українських селян, що тривав 23 роки. Багато разів втікав із царських в’язниць, зокрема із Сибіру. Селянський рух під його проводом охопив усе Поділля, суміжні з ним райони Бессарабії, Волині та Київщини. У ньому брали участь близько 20 тисяч селян, які здійснили понад 1000 нападів на поміщицькі маєтки. Захоплені в поміщиків гроші та майно роздавали бідноті. Очевидці згадували, що одного разу Кармалюк відібрав багато золота у місцевого здирника і роздав бідним жінкам, що йшли по дорозі, сказавши: «Беріть золото, хай діти ваші вдома не плачуть… Як мене десь вб`ють, споминайте Кармалюка…». Устим був не дуже високий, але плечистий, незвичайно сильний і дуже розумний. Через фізичну силу і кмітливість його вважали характерником. Тарас Григорович Шевченко називав Кармалюка «славним лицарем».

Поховали... тихесенько

Україна плаче,

Поховали дух великий

І серце горяче;

Поховала наша мати

Найкращого сина, —

«Вічню пам'ять» заспівала

Уся Україна.

(В. Кулик «На смерть Шевченка»)

Тарас Григорович Шевченко прожив лише 47 років. З них 34 роки провів у неволі: 24 роки – під ярмом кріпацтва й понад 10 років – у найжорсткіших умовах заслання.

Людина, яка на десять років була викреслена з життя, поверталася до своїх друзів міцною духом. Заслання й солдатчина не зломили ні волі, ні її переконань. Але здоров'я поета, його фізичні сили були надламані.

За свідченням редактора «Нижнегородских губернских ведомостей» Георгія Дем'янова, після повернення із заслання на обличчі Шевченка «лежала печать глибокого страждання». Історик Микола Костомаров справедливо зауважив: «Під червону шапку взяли веселого, бадьорого душею, з густим русявим волоссям, а з-під цієї червоної шапки повернувся він з сивою бородою, зовсім лисою головою, з навіки втраченим здоров'ям». Лікар А. Й. Козачковський зафіксував, що Тарас Григорович повернувся із заслання з підупалим здоров'ям, із передчасно знесиленим і назавжди скаліченим організмом.

Тяжке багаторічне заслання, душевні переживання й хвороба призвели до передчасної смерті Тараса Шевченка. 10 березня 1861 року  він помер у будинку Академії мистецтв, де проживав останні роки.

Звістка про смерть Шевченка рознеслася по Петербургу, хоча офіційні кола потурбувалися, щоб повідомлення про смерть поета було надруковане із запізненням, у день похорону. 

Десятого березня були надіслані телеграми в Київ, Харків, Чернігів, Полтаву, Кременчук, Одесу, Херсон, Катеринослав та інші міста, куди можна було подати звістку телеграфом. Царський уряд заборонив служити панахиду по померлому, оскільки він був «політичний злочинець». І тільки після клопотань громадськості було дозволено відправити панахиду в академічній церкві. Того ж дня панахиди відбулися й у багатьох містах України, але під наглядом поліцій. Вся Україна поринула в жалобу.

  11 березня увечері труну з тілом поета перенесли до академічної церкви св. Катерини, де й відспівали українського генія. П. Клодт зробив посмертну маску з обличчя Т. Шевченка, а художники В. Верещагін,      М. Дмитрієв-Оренбурзький, П. Ейснер, Л. Жемчужников, М. Микешин і В. Рєзанов змалювали його в труні.

12 березня Петербург ховав Шевченка. «Тяжке, невимовно тяжке було останнє прощання… Благоговіння перед спочилим і непорушна тиша були навкруги… Щира любов і шаноба до Шевченка здружили всіх». Так описував в «Основі» цей момент його друг Л. Жемчужников.

Павло Зайцев  у книзі «Життя Тараса Шевченка»  писав: «…На протязі березня і квітня всі органи російської преси вмістили некрологи Шевченка, описи його похорону та статті з оцінкою його діяльності. Все березневе число української «Основи» було присвячене поетові. З польських часописів лише «Kurjer Wileński» озвався на його смерть. В німецькому популярному тижневику «Die Glocke» вміщено дуже солідну статтю з прегарно гравірованим на дереві портретом поета, зробленим з фотографії. Умістив теплу згадку про нього і Герцен у своєму лондонському «Колоколі». Озвався також кількома теплими словами і улюблений Шевченків англійський письменник-гуманіст Діккенс».

Ще в день смерті Шевченка згідно з його поетичним заповітом друзі вирішили перевезти прах Шевченка на Україну. Дозвіл було одержано в кінці квітня 1861 року.  На Україну тіло поета супроводили його друзі О. Лазаревський та Г. Честахівський.

22 травня о 7 годині вечора Шевченка поховали на Чернечій (тепер Тарасовій горі) поблизу Канева. Над нею насипали високу могилу, яка стала священним місцем для кожного українця й пошанована всіма народами світу.

158 років пройшло, як перестало битися благородне, мужнє серце геніального поета-революціонера Тараса Григоровича Шевченка. Але світлий образ великого Кобзаря безсмертний, як і сам народ, що породив його. Нетлінна творчість геніального сина України довічно жива биттям гарячого людського серця. Безсмертна сила його таланту – проникливістю й глибиною думки, мужністю й ніжністю лірики, гостротою й пристрастністю слова, пісенністю віршів, самовідданою любов’ю до України та свого народу.

Мабуть найправдивіше про Шевченка сказав Іван Франко: «Він був сином мужика і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій. Доля переслідувала його в житті скільки могла, та вона не зуміла перетворити золото його душі в іржу, ані його любові до людей – в ненависть і погорду, а віри в Бога – у зневіру і песимізм… Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті – невмирущу славу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все наново збуджуватимуть його твори. Отакий був і є для нас, українців, Тарас Шевченко».

Молодший науковий співробітник НДВ «Музей «Заповіту» Т. Г. Шевченка»                      С. О. Коркач

Дев’ятого березня минає 205 років від дня народження видатного українця, поета, художника, прозаїка й драматурга Тараса Григоровича Шевченка.