За роки незалежності України стали доступні архівні джерела, які дозволили по іншому інтерпретувати ту чи іншу подію чи явище. До таких подій ми можемо віднести й біографічні дані із життя кобзарів та бандуристів, як носіїв української етнічної культури. Працюючи в архівних установах та опрацьовуючи масив усіх доступних джерел та літератури вдалося віднайти безліч невідповідностей із тією інформацією, що подавалась радянським режимом та інформацією, яка стала доступна з архівних джерел.

26 ЖОВТНЯ ВИПОВНИЛОСЯ 85 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОЛЕГА ВАСИЛЬОВИЧА СУХОБОКОВА (26.10.1937–21.07.2008) – ВІДОМОГО УКРАЇНСЬКОГО АРХЕОЛОГА, ДОСЛІДНИКА АРХЕОЛОГІЧНИХ ПАМʼЯТОК ПЕРЕЯСЛАВЩИНИ.

Олег Сухобоков народився в м. Трубчевськ Брянської обл. (Росія) в сім՚ї вчителів. Середню школу в м. Трубчевську закінчив у 1956 р. Навчався на історичному факультеті Харківського державного університету ім. О. М. Горького (1959-1964). Деякий час працював шкільним вчителем історії та суспільствознавства в м. Торезі Донецької обл. (1964-1966). Згодом поступив в аспірантуру Інституту археології Академії наук УРСР (1966-1969), де спеціалізувався у галузі слов'янської та давньоруської археології України. А з 1969 р. і до кінця життя Олег Васильович працював в Інституті археології АН УРСР і НАН України. Тут у 1973 р. захистив кандидатську дисертацію «Населення Дніпровського Лівобережжя у другій половині першого тисячоліття н.е.», у 1993 р. захистив докторську дисертацію «Етнокультурний розвиток населення лісостепової Лівобережної України наприкінці І – початку ІІ тис. н.е.». На основі своїх досліджень вчений прийшов до висновку про єдину «волинцевсько-роменську» чи «сіверянську» культуру Дніпровського Лівобережжя VIII – початку ХІ ст. Вироблені ним історичні концепції отримали підтримку вчених в Україні та за її межами.

Василь Іванович Свида – відомий український скульптор, різьбяр, заслужений діяч мистецтв України (1957), народний художник України (1973), лауреат Національної премії України ім. Т.Г. Шевченка (1983), педагог, один із засновників закарпатської школи скульптури.

У презентації, для широкого загалу, маловідомих митців-бандуристів провідне місце займає Музей кобзарства Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав». У його експозиції є інформація про Національну заслужену капелу бандуристів України імені Г. І. Майбороди та одного із колоритних її учасників – Федора Аврамовича Жарка. Розміщено в експозиції і бандуру Чернігівської фабрики музичних інструментів, на якій він грав під час виступів із капелянами. Також у експозиції демонструється унікальний інструмент кустарного виробництва, що датований 1935 р., майстра Олексія Михайловича Гапона. Що поєднувало цих двох представників модернового розвитку бандурного мистецтва в Україні в 30-х рр. ХХ ст.? Те, що познайомилися вони в містечку Баришівка (Київщина). Доля їх склалася по різному, а поєднало їх велика любов до української традиційної культури, та бажання розвивати і примножувати її.

У мережі facebook у групі «Хоцьки Історія Генеалогія» автори випадково натрапили на фото молодого чоловіка з бандурою та двох дівчат. Це фото нас зацікавило саме з огляду на те, що в чоловіка в руках була бандура аматорська хроматична. Пізніше було організовано та проведено зустріч із автором посту – Катериною Бузницькою. Вона проживає в м. Києві, та народилася, закінчила школу і певний час проживала в с. Хоцьки на Переяславщині. Бузницька Катерина надала для огляду нам дві світлини, одна це групове фото її предків – дідуся бабусі та їх рідних. На другій світлині – молоді люди 1940-го р. На ній зображений чоловік із бандурою в руках, а по боках біля нього стоять дівчата. Це фото Катерина Бузницька назвала «хоцьківські дівчата. 1940 р.»: «Літо. Літня перерва під час навчання в Переяславській педшколі». Аналізуючи світлину вона також зазначила: «…ліворуч моя мама Бузницька Ганна Іванівна, а праворуч від бандуриста мамина подруга –Тригубенко Тетяна Петрівна, вчителька, жила ніби, в с. Улянівка. Про бандуриста їй дещо підказав земляк, вчитель пенсіонер – Лисенко Олександр Олександрович:«…з бандурою, може бути Кісіль Михайло родом з Поліг-Яненок (у 1940р. проживав у Хоцьках). Він був надзвичайно талановитий, складав пісні».

Сергій Васильович Лазенко ─ воїн-захисник, механік танку Т-64, головний сержант 1-го танкового взводу 2-ї танкової роти танкового батальйону 72-ої окремої механізованої бригади ім. Чорних Запорожців Сухопутних військ Збройних сил України, який поклав своє життя за суверенітет та територіальну цілісність України.

15 ВЕРЕСНЯ ВИПОВНЮЄТЬСЯ 218 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ15 ВЕРЕСНЯ ВИПОВНЮЄТЬСЯ 218 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯМИХАЙЛА ОЛЕКСАНДРОВИЧА МАКСИМОВИЧА(15(03).09.1804–22(10).11.1873) – ВИДАТНОГО УКРАЇНСЬКОГОВЧЕНОГО-ЕНЦИКЛОПЕДИСТА, ІСТОРИКА, ЕТНОГРАФА, ФОЛЬКЛОРИСТА,ФІЛОЛОГА, БОТАНІКА, ПОЕТА, ПЕРШОГО РЕКТОРА УНІВЕРСИТЕТУСВЯТОГО ВОЛОДИМИРА, ПРИЯТЕЛЯ Т. Г. ШЕВЧЕНКА, ДОСЛІДНИКАІСТОРІЇ ДАВНЬОГО ПЕРЕЯСЛАВА.

Народився Михайло Максимович 3(15) вересня 1804 р. на хуторі Тимківщина на Золотоніщині Полтавської губ. (нині с. Богуславець Черкаської обл.), у дворянській родині, яка походила із старшинського козацького роду Максимовичів-Васильківських. Батько Олександр Іванович обіймав посаду сільського судді. Родоначальником роду вважається Максим Васильківський, який жив у другій половині XVII ст. в Києві, на Печерську (мав прізвисько «Печерський»). Мати Гликерія Федорівна походила з козацького роду Тимківських. Рід Тимківських бере свій початок від козака Бубнівської сотні Тимофія Антоновича Тимка з Лівобережної України, внук якого Назар Тимківський був прадідом Михайла Максимовича, а його син Федір, дід Михайла Максимовича, народився у Переяславі, закінчив тут семінарію, служив у Переяславській сотні, одержавши ранг полкового осавула. У 1782 р. Федір Тимківський був записаний у дворянство.

Михайло Брайчевський народився 6 вересня 1924 р. в Києві. Він був корінним киянином у третьому поколінні. По лінії батька, Юліана Карловича, походив від ополяченої української шляхти греко-католицького віросповідання. Мати, Віра Архипівна, належала до російського дворянського роду Виноградових. Дитячі та юнацькі роки Михайла Брайчевського тісно пов'язані зі школою №83, що розташовувалася по вул. Лютеранській, 14. Під час війни в окупованому Києві Михайло Брайчевський закінчив школу, працював фотографом у фотомайстерні, а також креслярем в майстерні відомого київського архітектора В. Ф. Альошина. Здобутий досвід й навички згодом згодилися у роботі археолога.

У дослідника української культури, кандидата мистецтвознавства, композитора, диригента, бандуриста, педагога Віктора Мішалова зберігається рідкісна праця «Kytasty H. Some Aspects of Ukrainian Music under the Soviets / Григорій Трохимович Китастий // Research Program on the USSR, Mimeographed Series № 65. – N.Y.: 1965» (у російському перекладі). На моє прохання пан Віктор люб’язно надав дозвіл оприлюднити інформацію про цю книгу. Це такі гарні свідчення очевидця тих страшних років і голоду, і нівечення української культури загалом, конкретно - музичного мистецтва.

А. В. Стороженко народився 24(12) серпня 1857 р. у с. Велика Круча Пирятинського повіту Полтавської губ. (нині Полтавська обл.)  в родині заможного землевласника, інспектора Харківського університету. Належав до старшої гілки знаного козацько-старшинського та дворянського роду Стороженків, який веде свій початок з кінця ХVІ – початку ХVIІ ст., імовірно, від Андрія Стороженка, «старшого полковника Запорозького війська» (згадка 1610 р.). У ХVІІ ст. відомий ічнянський сотник та прилуцький полковник Іван Федорович Стороженко.